Лука і вогонь життя - Ахмед Салман Рушді
— Якби мені схотілося засмагнути, — казала вона, — я би пішла на пляж. Поверни той вогнемет в інший бік.
Ніхтотато оглядав свій трохи обпалений капелюх-панаму.
— Це не добре, — бурчав він. — Мені ще потрібний цей капелюх.
БББАААБББАААХХХ! Ще один вибух вогню драконихи — і знову п’ятдесяти життів нема.
— Заради бога, — викрикнула Сорая, — хіба ти не знаєш, що летючі килими зроблені з делікатного матеріалу?
Слоно-Качки були дуже засмучені:
— Пам’ять — ніжна квітка, — скаржився Слоно-Селезень. — Вона не переносить спеки.
Усе швидко наближалося до критичної точки.
— Аби Дуринда корилася Ааґовим наказам, — шепотів Ніхтотато, — Ааліми ув’язнили її сестер у крижану тюрму в крижаній країні Сніфельгайм.
БББАААБББАААХХХ! «Це ж бо сто п’ятдесят життів за якусь хвилю, залишилося тільки чотириста шістдесят п’ять», — думав Лука, коли збирався докупи, а коли знову оглянувся, то Сораї з її летючим килимом уже не було. «Вона покинула нас, — подумав він. — Ми пропали».
І тут ведмідь Собака поставив Джалдібадалі запитання:
— Ти щаслива? — запитав він, а страховисько лишень здивовано витріщило очі.
— А чого ти питаєш? — запитала у відповідь Дуринда, забувши від збентеження про риму. — Я от-от спалю вас дотла, а ти мене питаєш про такі речі, як щастя. Тобі що, не все одно? Ну, припустимо, я щаслива, то що, тебе це потішить? А якщо я нещаслива, то що, ти співчуватимеш мені?
— Ну, ти хоч маєш достатньо їжі? — наполягав на своєму ведмідь Собака. — Бо, дивлюся, в тебе ребра аж світяться.
— Це не мої ребра, — викручувалася Дуринда. — Це, мабуть, скелети тих нещасних, яких я недавно зжерла.
— Я знаю, — сказав ведмідь Собака, — що він морить тебе голодом, так само як він морив голодом звірів у цирку. Худий дракон — це ще гірше, ніж худий слон.
— Ану поквапся! — заревів капітан Ааґ зі спини Дуринди. — Давай, не бався з ними, кінчай їх.
— У Реальному Світі ми повстали проти нього, — сказав собака Ведмідь, — він не міг нічого вдіяти, і там йому настав гаплик.
— Підсмаж їх! — кричав капітан Ааґ. — Підрум’янь їх! Спечи їх! Спали їх! Знищи їх! Підірви їх! Приготуй на обід ведмежих ковбасок! Собачих котлеток! Хлопчачого м’ясця! Приготуй же їх мерщій і сідаймо їсти!
— Це все через моїх сестер, — сказала сумно Собаці Дуринда. — Я не маю вибору і мушу робити те, що він скаже.
— Ти завжди маєш вибір, — промовив ведмідь Собака.
— Скажи, — долинув з неба голос, — скажи, де тепер твої сестри?
Усі, хто був на палубі «Арґо», поглянули вгору, і там високо над їхніми головами побачили королівну Сораю з країни Видр на чарівному килимі Царя Соломона Решамі, що збільшився до розмірів, аби на ньому помістилися три величезні тремтливі чудовиська, щойно визволені з крижаної тюрми, надто промерзлих, аби літати, надто хворих, аби перетворюватися, але живих і вільних.
— Багут-Сара! Бадло-Бадло! Ґйара-Джинн! — радісно вигукнула Дуринда. Три врятовані перетворювачки спромоглися лишень на слабкий, але щасливий стогін у відповідь. Капітан Ааґ на спині Дуринди запанікував не на жарт.
— С-с-с-покійно, — промовив він затинаючись. — Пам’ятайте, я лишень виконував накази, це все Ааліми, Хранителі Вогню, які ув’язнили цих трьох прегарних панянок у крижані брили, а мені доручили працювати з тобою, Дуриндо, та ще охороняти Ворота до Серця. Зрозумійте, Безпека — це серйозна справа, яка вимагає прийняття жорстких рішень, інколи заради більшого блага може навіть невинний постраждати. Дуриндо, ти ж розумієш, правда?
— Дуриндою мене можуть називати тільки друзі, — промовила Дуринда, — і трохи покрутивши спиною, скинула з себе капітана Ааґа. Він гепнувся саме перед її задимленим носом. — А ти — не мій друг, — додала Дуринда, — для тебе я Джалдібадал. І вже даруй, але я таки не розумію.
Капітан Ааґ підвівся й рушив назустріч своїй долі. Він мав вигляд нещасного пірата — волосся без вогню.
— Останнє слово? — солоденько запитала Джалдібадал. Капітан Ааґ лишень пригрозив їй кулаком:
— Я повернувся! — заревів він.
Проте Джалдібадал захитала кістлявою головою.
— Ні, — сказала вона, — боюся, ти не повернешся. Відтак вона видихнула величезний язик вогню, що обвився навколо капітана Ааґа, а коли дим розійшовся, то від капітана залишилася лишень купка розгніваного попелу.
— Авжеж, — додала вона, коли Ааґ, так би мовити, погас, а його трупа грифів назавжди зникла високо у небі, — у Серці є Сили, які можуть його повернути до життя, якщо захочуть. Але тут у нього немає багато друзів, і, мабуть, це був його останній шанс. — Вона дмухнула на невелику купу попелу, що лежав під її носом, і розвіяла її на всі чотири сторони.
— Тепер, юний пане, — промовила вона, дивлячись просто на Луку, — а ще пане-Собако і пане-Ведмедю, чим я можу вам допомогти?
Її сестри на летючому килимі залопотіли крилами просто так, для годиться, і собі на радість виявили, що вони знову
