Лука і вогонь життя - Ахмед Салман Рушді
— Ми також тобі допоможемо, — сказала Бадло-Бадло, а тоді Багут-Сара та Ґйара-Джинн також згідно кивнув головою. Образцеса Сорая від радості аж плеснула в долоні.
— Чудово, — тішилася вона. — Тепер нас ціла армія.
У загальному піднесенні ніхто не помітив, як невеличкий Вогняний Жук чимдуж полетів від них углиб Чарівного Серця, несучись зі свистом, наче лісова пожежа у вітряну погоду.
«Ніхтотато поводиться якось дивно», — подумав Лука. Він весь час метушився і безперестанку дряпав обгорілі криси капелюха-панами. Чогось нервував, ходив то туди, то сюди, потирав руки, висловлювався дуже коротко, якщо взагалі щось казав. Інколи він ставав геть прозорим, а потім знову забарвлювався, і це означало, що Рашид Халіфа у себе вдома у Кагні з усіх сил боровся за життя, і ця боротьба негативно впливала на Ніхтотатів настрій. У голові в Луки роїлися також інші підозри. Може, Ніхтотато просто розігрував його, просто бавився з ним собі на потіху. Хто знає, наскільки спотвореним може бути почуття гумору в такої істоти. Може, він і не сподівався, що Лука дістанеться так далеко, і тепер йому страшенно не подобалося, що вони летіли вже безпосередньо до самого Вогню Життя. Може, він не був щирим і насправді аж ніяк не хотів успішного звершення пошуків. Треба бути пильним, думав Лука, аби він не спробував завадити пошукам уже в останню мить. Так, він був схожий на Шаха-Казна-Що, він ходив і говорив, як Шах-Казна-Що, але це не робило його татом Луки. Мабуть, Ведмідь і Собака мали рацію, коли казали, що Ніхтотатові ні на йоту не можна вірити. А може, всередині його его розгорілася війна між ввібраними рисами Рашида і тією істотою, що вбирала ті риси. Може, вмирання і є боротьба між смертю і життям.
«Хто виграє боротьбу — це питання наступного дня, — подумав Лука. — Треба просто перестати думати про нього як про свого тата».
Летючий килим Сораї після короткого приземлення для сходження на облавок подорожніх разом із завантаженим «Арґо» знову піднявся у височінь. Джалді, Сара, Бадло і Джинн, всі чотири перетворювачки у вигляді драконих летіли в строгому порядку навколо Решама — попереду, позаду, праворуч і ліворуч, захищаючи його від можливих нападів. Лука поглянув униз і побачив під собою Річку Часу, що текла десь здалека, з невидимого Озера Мудрості, що в Серці Серця (воно було надто далеко, аби його побачити), і Річка та впадала, а тоді витікала з величезного Круга Круглого Моря, на дні якого, як він добре знав, спав велетенський Черв’як-Дноїдець, що згортався навколо Круга у кільце так, що голова могла потроху гризти хвіст. Поза межами Круга під летючим килимом розкинулися території Нечемних богів, у котрих уже ніхто не вірив, хіба що в старовинних оповідках.
— Вони вже не мають сили у Реальному Світі, — казав, бувало, Рашид Халіфа, сидячи на своєму м’якому кріслі з Лукою на колінах, — тож всі вони давним-давно перебувають у Світі Чарів: стародавні боги Скандинавії, боги Греції і Риму, боги Південної Америки, Шумеру і Єгипту. Саме там вони збавляють свій час, свій безкінечний, вічний час, вдаючи, що вони все ще божественні, що їм усе ще поклоняються люди, розігруючи без кінця і краю свої старі ігри, ведучи знову і знову свої стародавні війни, при цьому намагаючись забути, що про них насправді ніхто не думає, навіть не пам’ятає їхніх імен.
— Дуже сумно, — зізнався Лука татові. — Виходить, що Чарівне Серце — це такий собі будинок для літніх людей чи, пак, давно вже забутих супергероїв.
— Дивись, тільки їм цього не кажи, — відповів Рашид Халіфа, — тому що всі вони такі пишні, такі моложаві, такі блискучі й досконалі. Святість чи колишня святість передбачає певні привілеї. А всередині Чарівного Світу вони все ще знаходять місце для застосування своєї сили. Їхні удари блискавок і чари не діють лишень у Реальному Світі.
— Не легко, мабуть, їм там ведеться, — сказав Лука, — колись їм поклонялися, їх так довго боготворили, а тоді взяли й викинули, як торішній немодний одяг.
— Особливо для божеств Ацтеків з Мексики, — промовив Рашид, напускаючи страху у свій голос. — Вони звикли до людських жертвоприношень; жерці перерізували горла живих людей, і їхня кров стікала у кам’яні кубки богів. Тепер ті незатребувані боги не мають що пити, для них нема крови. А ти чув про вурдалаків? Більшість із них — це кровожерливі, довгозубі, безсмертні боги Ацтеків. Гуйцілопочтлі! Тезкатліпока! Тлагуйзкалпантекугтлі! Макуйлкоз-какуаугтлі! Ітзтлаколіугкві-Іксквіміллі…
— Досить, та годі вже, — благав Лука. — Не дивно, що люди перестали їм поклонятися. Видно, не могли запам’ятати їхніх імен.
— А може, через їхню нечемність, — сказав Рашид.
Лука нашорошив вуха. Думка про нечемність богів була досить дивною. Хіба боги не повинні бути зразком для людей, що поклоняються їм?
— Тільки не в Стародавні Дні, — сказав Рашид. — Ці Давні, а тепер Безробітні боги поводилися так само погано, як і люди, ба навіть гірше, бо будучи богами, вони могли поводитися погано із значно більшим розмахом. Вони були егоїстичними, грубими, настирливими, марнославними, злісними, розбещеними, нестямними, зловтішними, ненажерливими, пожадливими, лінивими, безчесними, хитрими, дурними, і все це набуло найбільшої міри через їхню надзвичайну силу. Коли вони були пожадливими, то могли проковтнути місто, а коли були сердитими, то могли втопити світ. Коли були настирливими й втручалися в життя людей, то розбивали серця, викрадали жінок, розпочинали війни. Коли були лінивими, то хоч тисячу років, а коли жартували, то люди від їхніх жартів страждали й умирали. Іноді бог, знаючи про слабке місце іншого бога, переслідував його, як вовк здобич, а тоді вбивав.
— Може, й добре, що вони відійшли, — казав Лука, — бо завдяки їм Чарівне Серце стало незвичайним місцем.
— Більш незвичайного нема у
