Сліди залишаються - Павло Вежинов
Доки дівчинка поспішала з усіх сил по безлюдній вулиці, зірвалися короткі вихори, вітер погнав якісь клаптики паперу. За якийсь час почали падати поодинокі великі краплини дощу, але скоро перестали. Юлія підійшла до скверика і, повернувши за ріг, побачила перед собою величезний кам’яний фасад будинку Міністерства. В двох місцях світилися вікна, і вона, підбадьорена, поспішила туди.
Підійшовши до будинку, Юлія розгублено зупинилася. До яких дверей підійти, кому подзвонити?
Було щось зворушливе в цій нічній сцені — темрява, вітер, вона стоїть зовсім самітна з скуйовдженим од вітру русявим волоссячком, маленька і безпорадна перед велетенським важким масивом будинку Міністерства, задерши до вікон свого маленького ноеика. Кому подзвонити, кого викликати?
Раптом Юлія здригнулася. В затінку будинку заворушилась людська постать: коли людина вийшла на світло, Юлія побачила, що це солдат — серйозний, навіть насуплений, з автоматом на грудях.
— Ти чого тут чекаєш, дівчинко? — спитав він суворо.
— Товаришу солдат, — почала швидко, задихаючись, Юлія, — я повинна зараз же поговорити з найбільшим начальником.
— Яким начальником?
— Черговим! — догадалась вона.
— Тут немає начальників! — трохи сердито відповів солдат. — Гайда, йди собі звідси! Хіба можна дітям блукати серед ночі!
— Але, товаришу солдат, — швидко і одчайдушно зашепотіла Юлія, — диверсанти, товаришу солдат, захопили Пешо!
— Якого це Пешо?
— Пешо — хлопець! Диверсанти зловили його і зачинили в одній… кімнаті!
Мимоволі солдат посміхнувся. Приснилося щось цій дівчинці або ж читала до пізньої ночі книгу! Нічого диверсантам робити, ловлять дітей і зачиняють їх в кімнати! Та і що це за батьки, які не дивляться за своїми дітьми! Хіба можливо це?
— Слухай, дівчинко, зараз же йди додому! — сказав суворо солдат. — Чуєш? Ну, гайда!
— Але я прошу вас, товаришу солдат! — одчайдушно схлипнула Юлія. — Прошу вас, вони уб’ють Пеіііо!
— Я не маю права розмовляти з тобою! — кинув солдат. — Я на посту. Ну, йди!
— Та як же… Вони ж…
— Йди… йди… Коли щось сталося, нехай прийде твій батько.
Солдат повернувся і попрямував до свого місця. Ковані чоботи дзвеніли по тротуару, ствол автомата блиснув останній раз і зник у затінку. Після тривалого напруження Юлія відчула, як щось в ній зламалося, вона похилила голову і, плачучи великими гарячими сльозами, пішла вниз по вулиці.
Полковник Філіпов сидів сам у своєму кабінеті, заглибившись у папку з відомостями, листуванням і документами. Не вперше йому траплялося отак довго затримуватися — для нього протягом останніх років це стало майже щоденною практикою. В ці роки вороги республіки різко посилили свою діяльність, усіма засобами намагаючись затьмарити вільне і щасливе життя. Вони засилали диверсантів з сусідніх капіталістичних країн, закидали їх літаками в малонаселені місцевості, вербували серед залишків буржуазії шкідників і шпигунів, провокаторів і вбивць. Велика частина тієї нечисті, що повзла до серця батьківщини, потрапляла до рук прикордонників, та все ж багато з них проникали у великі міста і життєві центри країни. Їм не тільки щастило, це були найдосвідченіші розвідники і, зрозуміло, найнебезпечніші вороги. Вони діставали можливість шкодити і робили це. З ними полковник вів боротьбу щоденно — без відпочинку, ні на мить не випускаючи нитки, яку тримав у своїх руках.
Нарешті полковник Філіпов підвів голову від папки. Обличчя в нього було широке, смугляве і тверде — багато бур хльоскало його, багато вітрів обвівало, багато холодів обморожувало в страшні роки німецько-фашистської окупації. В ті роки він пізнав і голод, і суворий біль ран, і нещадну жорстокість ворогів, його широке, світле, привітне обличчя стало твердим і потемнішало, в очах з явився суворий стальний блиск, але серцем він залишався майже таким, яким був і за молодих років. Це особливо впадало в око, коли він посміхався — в нього була широка, добродушна посмішка, в якій майже ховалися його очі, в такі хвилини важко було пізнати в ньому керівника служби безпеки, який примушував тремтіти цілі зграї ворогів.
Та зараз полковник не посміхався. Погляд його знову відливав стальним блиском, хоча від утоми у нього рябіло в очах. Кілька диверсійних груп повзло по країні, темними ночами вистукували їхні передавачі, і, незважаючи на великі зусилля його людей, їх не вдавалося викрити. Десь існувала ворожа радіостанція, вона працювала досить спритно, вміло змінювала довжину хвиль і години передач, які відбувалися з такими інтервалами, що її не можна було засікти. Що робити? Група, що займалася розшуками станції, працювала з великим напруженням, та все ще не мала ніяких результатів.
Десь вдалині прогуркотів грім. Чи не буде дощу? Полковник підвівся і відчинив вікно. По небу пливли низькі розідрані хмари, але дощу не було і, може, й не буде, бо дме сильний вітер. Він подивився вниз і здивовано підвів брови. Маленька дівчинка говорила про щось з вартовим, очевидно, просила його і наполягала на чомусь, але солдат упирався. Він почув лише голосно сказане «йди, йди», потім дівчинка пішла, гірко заплакавши. Полковник замислено почухав підборіддя. Що там таке? Вигляд плачучої дівчинки наче шпигонув його в серце. Несподівано схвильований, він стежив за нею якийсь час — з височини вона була така маленька і безпорадна, потім швидко простягнув руку до телефону і набрав номер караульного приміщення.
— Начальник караулу? — спитав він суворо. — Зараз же приведіть до мене дівчинку, яка розмовляла з вартовим другого поста! Швидше, поки вона не пішла!
Полковник поклав трубку і знову подивився крізь вікно. Вулиця була безлюдна, дівчинка, мабуть, уже повернула за найближчий ріг. «Знайдуть її!» вирішив він, заспокоївшись, і знову сів на своє місце. Йому хотілося продовжити роботу, та думки розбігалися, образ одинокої плачучої дівчинки невідступно стояв перед ним.
Нарешті в двері постукали, зайшов черговий офіцер. Він привів ту саму дівчинку, але тепер вона не плакала, все обличчя її виражало радісну надію. Полковник швидко підвівся, підставив їй стілець і, коли вони залишились самі, рішучим жестом відсунув шухляду стола. Тут він завжди тримав кульочок з м ятними цукерками, які вживав, щоб менше палити. Цукерки були на своєму місці, але полковник, коли побачив їх, завагався: щось в самому вигляді дівчинки, в гарячковому її погляді, в радісному сподіванні, яке освітлювало її личко, переконало його, що тут цукеркам не місце.
— Ну? — спитав він дружелюбно. — Скажи тепер, дівчинко, що сталося?
— Товаришу начальник, — почала Юлія і гаряче, і благально, —
