Сліди залишаються - Павло Вежинов

— Зав’яжіть йому рота! — сказав рішуче русявий. — Йому не це ще потрібно!

Диверсант з грубим обличчям нахилився над Пешо і швидко зав’язав йому рота.

Через п’ять хвилин усі троє диверсантів сиділи біля низького круглого стола у вітальні. В кімнаті було зовсім темно, бо вмикати світло вони боялися, і тому не могли навіть бачити стривожених і похмурих облич один одного, хоч сиділи всі поруч. Майор зовсім витверезився, диверсант з грубим обличчям неспокійно дихав. Тільки русявий, видно було, цілком зберіг самовладання.

— Ясно, хлопець не заговорить! — сказав він тихо і наче задумливо. — Цей екзальтований типчик, мабуть, з комуністичної сім’ї, добре начинений різними «Молодими гвардіями»…

— Ти дай його мені, — сказав майор, — потім побачимо…

— Немає часу, та й ніякого смислу! Не віриться мені, щоб ми дізнались про щось особливе. По-моєму, це якась хлопчача історія, інакше досі органи Державної безпеки схопили б нас…

Ця ймовірність була настільки страшною, що всі одразу замовкли.

— Для нас є лише одне важливе питання! — вів далі русявий приглушеним голосом. — Чи хлопець сам діяв, чи з помічниками! Ясно, однак, що міліція нічого не знає, інакше хлопець не був би зараз сам! З двох варіантів треба припустити гірший: хлопець має якихось помічників, і вони знають про нашу квартиру. Таким чином, не пізніше завтрашнього дня вони дізнаються, що їхній приятель зник, і дивись — вдруге прийдуть не самі!

— А чи не прийдуть ще цієї ночі? — обізвався похмуро майор. — Цей хлопець, може, зайшов сюди, а другий чекає на вулиці?

— Мені не віриться! — сказав русявий, однак у голосі його вперше почулась тривога. — Ти ж кажеш, що внизу двері замкнені на ключ?

— Замкнені…

— Коли б знадвору чекав його якийсь помічник, він не замкнув би їх! Як видно, в даному разі хлопець діяв сам.,.

— Це невідомо! — сказав стривожений майор.

— Так чи інакше — ми повинні зараз же тікати звідси. Попередимо і Тороманова! Через, півгодини щоб нас і духу тут не було!

— Це найрозумніше! — просопів мовчазний диверсант. — Чим раніше, тим краще!

— А що робитимем з хлопцем? — спитав майор.

— Залишимо його тут зв’язаним! — відповів байдужим голосом русявий.

— Дурниці! — обізвався сердито диверсант з грубим обличчям. — Найкраще, перед тим як залишити квартиру, ліквідувати його.

— А навіщо?

— Як навіщо? Адже він, мерзенний, знає про все. Знає і про передавач, добре знає і наші фізіономії! Завтра Державна безпека матиме точний опис усього. Тоді навіть постові міліціонери пізнають нас.

Русявий диверсант знав це краще, ніж його товариш, і все ж він був рішуче проти вбивства. Справа в тому, що обидва його помічники маля тяжкі судимості з боку місцевої влади, для них уже не існувало дороги назад. Його ж особисте становище не було таким безнадійним. Навіть коли б його і зловили, він відбувся б якимось більш-менш легким вироком, тоді як убивство хлопця приведе його ирямо на шибеницю. Але чи міг він сказати їм про це? Ні! З другого боку, після тривалого добровільного ув’язнення в квартирі інженера, віра в благополучний кінець їхньої справи занепала.

— Не згоден я його вбивати! — сказав він рішуче. — Не треба забувати, що ми маємо не тільки диверсійні завдання, але й політичні. Якщо ми вб’ємо хлопця, їхня пропаганда використає це, щоб підбурити проти нас весь народ. Ви уявляєте собі: по-звірячому вбитий хлопчик! Та після цього навіть простий зеленяр, городник насторожиться! Ні, я не згодний!

— А згодний ти, щоб ми самі поклали свої голови на плаху? — сердито прогув диверсант з грубим обличчям. — Я на це не згодний!

— І я! — додав сухо майор.

Русявий диверсант подивився на свого годинника із циферблатом, що світився, і звернувся до майора:

— Ти йди зараз до передавача. Незабаром тебе викликатимуть.

Майор швидко підвівся.

— Що передати?

— Передай, що група через непередбачені обставини переїде до об’єкта 14 цієї ночі, замість завтрашньої ночі.

Помовчавши трохи, він звернувся до диверсанта з грубим обличчям:

— Іди допоможи йому з шифром! Я зараз же зв’яжуся з Б-8 і підготую наш переїзд.

Обидва диверсанти, пройняті тривожним нетерпінням, швидко подалися до ванної кімнати. Русявий чоловік постояв ще з півхвилини на місці, потім ледве чутно, зітхнув і підійшов до телефону.

Непередбачені події, незважаючи на його зовнішній спокій, погано вплинули на його самопочуття.

Юлія діє

Тяжко і страшно було Юлії чекати в запустілому дворі. Сховавшись серед кущів, вона тремтіла від нічного холоду і від неспокійних думок, які приходили в голову. Іноді якась пташина озивалася, сидячи десь на темних гіллях дерев, іноді кішка раптом стрибала на огорожу, і Юлія, жахаючись, завмирала на місці. Але найбільше в ці хвилини вона боялась за свого друга, який так дивно зник у великому білому будинку. Що сталося з ьим? Чому він не виходить? Хоч їй в цей час дуже тяжко було міркувати спокійно, все ж вона розуміла, що немає ніяких причин довго залишатися в будинку. Скільки часу треба, щоб перевірити, чи відмикає ключ замок? Певно, не більше п’яти хвилин. Та минуло вже багато разів по п’ять хвилин, а він не виходив.

Куди зник Пешо? Чи живий він, чи його спіткало якесь непоправне лихо?

Знервована до краю від цих думок, Юлія чекала за огорожею, не зводячи очей з парадного входу. А чи певна вона, що Пешо зайшов у будинок? Вона не може бути певна, вона не бачила його! Але куди ж він може піти такої пізньої ночі? Чи не спало йому на думку негайно повідомити міліцію, — повідомити ще цієї ночі, з огляду на якусь небезпеку? Це було цілком можливо, та Юлія не вірила. Вона відчувала, що він всередині — у великому будинку, і тремтіла від жаху! Що з ним сталося, чому він не виходить?

Нарешті, дівчинка зрозуміла, що небезпечно і безглуздо чекати тут далі. Якщо з ним сталося нещастя, вона повинна допомогти йому, врятувати його! Та хоч вона ясно це розуміла, всй ж їй було нестерпно тяжко одірватися від свого місця. Їй здавалося, що тільки-но вона відійде кудись, нагорі станеться якесь непоправне, страшне нещастя. Так, краще зараз же побігти в міліцію, попередити, викликати допомогу, але Юлія все ще стояла на місці, їй бракувало волі зрушити з місця і відвести очі від замкнених дверей.

Так минуло ще чверть години. Нарешті, зібравши усю свою волю, вона повільно вийшла з двору. Двері були так само нерухомі, вікна іyженерової квартири темні. Але де шукати допомоги? Де міститься міліцейське відділення? Раптом вона згадала, що хлопці