Шепіт на вітрі - Алан Маршалл

— Тепер подивимося. Стій, не ворушися. Що це таке? Годинник на міській ратуші в Мельбурні показує рівно дванадцяту. Це не годиться. Повертай в інший бік, туди, де гори. Так, добре. Підніми трохи плече. Чудово. Так тримай. Я бачу Вогнекса. Він пасеться разом з лошицями в Долині Джерел. Зараз я розкажу вам, як туди дістатися.

Він склав телескоп і показав на гірське пасмо, що височіло на обрії.

— Бачите он ті дві вершини? Одна трохи вища за другу.

— Бачу, — сказав Пітер.

— Долина Джерел лежить якраз між ними. Їдьте в цьому напрямку, поки дістанетеся річки. Тримайтеся її течії, і вона приведе вас у Долину Джерел. А тепер мені треба йти. Хай вам щастить. Заведи мене, Томе!

Том намотав йому на поперек стартовий шнур і смикнув. Віллі-Віллі вмить завівся. Том стрибнув у вир куряви, і Віллі-Віллі зник у безкраїй пустелі.

— Гарний чолов’яга, — мовив горбань Мик, скочив на коня і попрямував у бік гір. Сіра Шкурка і Пітер рушили за ним.

За два дні вони досягли річки, про яку говорив їм Віллі-Віллі, і поїхали її берегом, аж поки перед ними відкрилася Долина Джерел.

Горбань Мик звернув убік, і гнідий вивіз його на пагорб, звідки долина була як на долоні. Стежку, яка вела до вершини пагорба, певно, протоптали коні. Під деревами, що росли на вершині пагорба, друзі зупинили коней і глянули вниз. По долині текла річка із заплавиною, порослою соковитою травою та польовими квітами.

Унизу, просто під ними, на лузі паслися табун коней і трохи віддалік — здоровенний дикий жеребець. То був Вогнекс, каштанова шкіра якого сяяла у промінні вечірнього сонця. Він бив копитами об землю і гарцював навколо кобил, неначе захищаючи їх від когось.

Горбань Мик зазначив, що Вогнекс поводиться вкрай обережно, навіть тоді, коли йому ніщо не загрожує, і дав знак Пітеру та Сірій Шкурці непомітно спускатися по той бік пагорба. Друзі рушили стежкою вниз і незабаром на березі річки побачили скелю, яка могла стати для них чудовим сховком. Тут вони й заночували.

Наступного ранку друзі знову піднялися на вершину пагорба й, зупинившись у зеленій гущавині, заходилися планувати, як краще приборкати Вогнекса. Унизу пласкою рівниною текла річка і зникала вдалині у вузькій ущелині. Звиваючись серед луків, вона де-не-де губилася в затінку дерев, що стояли, мов сторожа, по її берегах.

На значній відстані від них паслися коні. Горбаня Мика зацікавила дорога, що вела від пасовиська до входу в ущелину. Очевидно, її проклали табуни, спускаючися з гір у долину. Горбань Мик вирішив скористатися тією дорогою, щоб захопити Вогнекса. Він виклав свій план Пітеру і Сірій Шкурці. Друзі рушили в об’їзд до гірської ущелини, туди, куди вела дорога, якою старий мав намір погнати табун. Тільки сюди могли кинутися коні в разі небезпеки.

Друзі заглибилися в ущелину і незабаром опинилися у вузькому міжгір’ї. Дно каньйону, побите кінськими копитами, було всіяне величезними кам’яними брилами — уламками стрімких скель.

Тут вони й зупинилися. Горбань Мик вирішив побудувати між стінами каньйону високий бар’єр, який мав зупинити коней, коли вони тікатимуть з долини. Річка в цьому місці була мілка, з кам’янистим дном, перегородити її було неважко.

— Насамперед потрібно зробити паркан, — сказав горбань Мик. — Сіра Шкурка забезпечить нас потрібним знаряддям.

Сіра Шкурка виправдала довір’я горбаня Мика й витягла із своєї сумки машину для копання ям. Її тішило, що успіх усієї справи залежить від неї. Усміхаючись, вона витягла два мотки колючого дроту і пристрій для його натягування, лом, лопату, пилку, свердло.

— Це саме те, що нам потрібно, — промовив горбань Мик, не помітивши задоволеної усмішки кенгуру. — Спиляємо оті високі деревця. Пітере, бери пилку і роби стовпи. Сіра Шкурка викопає шість ям для стовпів поперек дороги і на мілині. Я видерусь на скелі і закріплю там кінці колючого дроту.

Друзі працювали цілий день, а ввечері, добре повечерявши смаженим м’ясом, залізли у спальні мішки й поснули.

Наступного ранку вони в глибині ущелини далі будували два паркани, які сходилися посередині каньйону. Там з міцних колод друзі зробили широкі ворота, які горбань Мик тримав відчиненими, аби коні, тікаючи з долини, потрапили в загін.

— А тепер, — звернувся старий до Пітера та Сірої Шкурки, — тримаючись дороги, яка привела нас сюди, повертайтеся на вершину пагорба, де починається спуск у долину. Змішайтеся з кіньми, женіть табун в ущелину. Хльоскай Громовиком, Пітере. Як тільки коні забіжать у загін, я зачиню ворота й заарканю Вогнекса. А зараз уперед!

До пагорба було недалеко. Пітер припав до шиї Місячного Сяйва, який помчав, огинаючи пагорб. Поруч стрибала Сіра Шкурка.

Вогнекс, побачивши вершника, що мчав на нього, підняв голову й зафоркав. Сіра Шкурка, яка стрибала поруч із вершником, не злякала коня. Кенгуру смирна істота, інша річ — вершник, що розмахує батогом.

Вогнекс кинувся назустріч Пітерові. Кінь басував високими стрибками, вибиваючи копитами землю. Він вигинав шию, закидав голову, його ніздрі роздувалися від гніву. Вогнекс іржав, кидаючи виклик чужинцеві. Його каштанова шкіра виблискувала на сонці. Пітер не міг стримати свого захоплення. Кінь наближався.

Хлопець розкрутив над головою Громовика і хльоснув ним об землю з такою силою, що цей удар відлунився по долині, мов гарматний постріл. Жахнувшись, Вогнекс зупинився, повернув назад і помчав у бік наляканих лошиць, що збилися докупи. Він врізався в табун, кусав кобил за боки, змушуючи їх тікати, стрибав навколо них, підганяючи вперед. Табун рушив, і тільки-но коні витяглися в одну лінію, Вогнекс вискочив поперед них і повів за собою до ущелини. Його грива тріпотіла, мов полум’я, а довгий хвіст розвівався на вітрі хвилястим шлейфом.

Пітер стримував Місячне Сяйво, що міг легко обігнати лошиць, але, усвідомлюючи свою роль у цій справі, тримався позаду, не докладаючи зусиль, аби наздогнати їх.

Щойно табун увірвався в ущелину, Пітер почав