Скарб Солоного лиману - Олексій Якович Огульчанський

враз опинилися на палубі, де я закріпив снасть. На воді, поруч з фелюгою, по-чудернацькому підскакувала й витанцьовувала «вовколовка»: це з такою швидкістю хижак змотував з неї шнур. Тоді її ніби підхопив глісер і потяг у затоку. Ми скочили у човен і кинулися слідом. Треба було поспішати — наша здобич могла вийти в море. А тим часом величезний поплав вовколовки, мов оскаженіла тварина, з неймовірною швидкістю в´юнив по затоці. Іноді він кидався до берега, мчав упродовж пляжу, а тоді круто повертав і знову починав кружляти серед затоки. Та ось ми стали помічати, що наш поплав більше не пірнає, значно тихше гасає, іноді зупиняється. Нарешті він зовсім застиг серед затоки.

— Скінчилося пальне, — радо вигукнув Мишко і натис на весла: настав час цупити вовцюгу на берег. Але друг мій помилявся. Коли ми підпливли до поплава і спробували витягти шнур, у нас нічого не вийшло. Вовк з місця не рушив. У хижака ще було пальне.

Тримаючи шнур обіруч, я відчував, як десь на глибочині шалено пручається хижак. Іноді він сіпав з такою силою, що шнур боляче впивався в мої долоні. Я тримав хижака, а подумки весь час повторював: «Тільки б не зірвався, тільки б не зірвався!» І при нагоді потихеньку підтягував здобич ближче й ближче до човна. Та ось наш кіль врізався в береговий пісок.

Тепер ми вже вдвох з Мишком цупили вовцюгу. Здавалося, ще трохи, і перемога буде за нами. Але чим ближче ми підтягували його до берега, тим завзятіше він пручався. Попід самим берегом він почав виринати на поверхню. Роззявивши пащу, вовцюга крутив головою, намагаючись будь-що звільнитися від гачка. Але ми пильнували, як могли!

Аж ось нарешті ми побачили у прозорій воді плямисте рибисько з довгим, як у кота, хвостом. Своїми булькатими очима вовк люто зиркав на нас і був не проти, певно, не від того, щоб проковтнути, як отих камбалят. От його рило вже торкнулося берега. Ми, зібравшись на силі, сіпонули за шнур — хотілось одразу витягти здобич на берег. Шнур нап´явся, мов струна, і бринь — перервався. Ми попадали на пісок. Вовцюга ж ніби тільки й чекав цього: підплигнув, миттю перекинувся в повітрі і кинувся в море. В останню мить наш Пух схопив його за хвоста, а ми, наче підкинуті пружиною, одним скоком опинилися поруч з песиком і всі разом витягли камбалячого вовка на берег.

Перемога! Скільки було радості! Пух наче знавіснів — щодуху бігав навколо морського страховиська і заливисто гавкав, а ми, кружляючи у шаленому танку, оглядали свою здобич. Перед нами лежала велика жовто-плямиста рибина, з голови до хвоста утикана гостряками. Справжнє чудовисько!

Ми перекинули вовцюгу і побачили в його пельці, крім нашого гачка, ще з десяток дрібних гачечків з бичколовок. Отож, не вперше ця тварина рибалкам потрапляла.

Захопившись, ми й не помітили, як до нас підійшов дід Мореписець. За плечима в нього висів на ремінці фотоапарат. Він зупинився біля нашої здобичі.

— Справді, скат — морська лисиця, — мов переконуючи сам себе, мовив дід, а тоді піднесено додав: — Хлопчаки, та ви такий клас рибаловлі показали, що куди твоє діло. Мені ще не доводилося бачити отакенної лисиці. Вона ж не менше півтора метра завдовжки. Як тільки ви подужали такого велетня!

— Це камбалячий вовк, — відказав Мишко.

— Правду кажеш, козаче, справді морський вовк, хоча народне прислів´я говорить — хто народився лисицею, тому вовком не бути. Ця лисиця хитріша за всіх хижаків морських, вона навіть уночі знаходить здобич.

— Як же це їй вдається? — спитав я.

— Лисиччині секрети. А отутечки, — дід провів своїм ціпком впродовж хребта і хвоста, — цей скат має електричний орган, на початку хвоста заряджений позитивно, а на спині негативно. Плаваючи, він створює навколо себе електричне поле, за допомогою якого чудово орієнтується і знаходить свої жертви, де б вони не ховалися. Хлопчики, знищивши цього хижака, ви врятували безліч майбутніх камбал. Та за такі діла сам бог морів назвав би вас молодцями.

— Який бог? Нептун?!

— Чому Нептун! Я знав справжнього бога морів та океанів, — роздумливо проказав Мореписець.

— Справжнього?! І ви його бачили???

— Не те слово, хлопчаки. Не лише бачив, як оце вас, а й працював з ним.

— З богом?!!

— Атож, — дідусь посміхнувся, кашлянув значуще і, видобувши з кишені згорток і розгорнувши його, подав нам невеличку фотографію. — От погляньте на отого морського бога самі.

З пожовклої фотографії дивився сивочубий дід. Він поглядав на нас веселими очима, ніби говорив: «От, хлопчаки, ми й зустрілися! Радий познайомитися з вами…» Цей дід чимсь нагадував самого Мореписця.

— Хто це?

— Сам Микола Михайлович Кніпович, усеввітньовідомий вчений, великий знавець морів і океанів. У 1922 році на нашу косу прибула експедиція вчених на чолі з Кніповичем, яка мала дослідити Азовське море. Мені пощастило працювати юнгою на тому науковому вітрильнику.

Микола Михайлович навчив мене по-справжньому бачити, розуміти і море, і рибу. Навчив спостерігати за нею, виготовляти чучела риб, а ще — правильно записувати свої спостереження. Відтоді мене і прозвали Мореписцем, — весело посміхнувся бородань.

Перегодом, пильно глянувши на нас із Мишком, дід Мореписець запропонував:

— А не хотіли б ви ще яку-небудь дивину морську побачити?