Скарб Солоного лиману - Олексій Якович Огульчанський

— Хлоп´ячу таємницю я, звісно, поважаю. На моє тверде переконання, кожен справжній юнак повинен мати свою таємницю.

— Хто ж, діду, поцупив нашого пузька? — від нетерплячки ми не могли всидіти на місці.

— Чорномор!

— Який чорномор? Казковий?

— Ні. Справжній чорноморський дельфін, якого ще вчені називають афаліною.

— Де ж тепер нам шукати нашого помагача?

— На кладовищі.

— На кладовищі? — жахнулися ми. — Але чому?

— Та не лякайтеся ви так! — засміявся дід. — Дельфінча ваше — на дельфінячому кладовищі зараз…

— А хіба і таке є? — здивувалися ми.

— Еге ж, є й таке, — відповів Мореписець. — Дельфіни — як люди, ото лише живуть у воді. У них, як і в нас, є свої закони і звичаї. Нас, людей, вони приймають за своїх найліпших друзів. Вони завжди поспішають рятувати людей, які потрапили в біду. Пригадую, не один раз, коли рибальську фелюгу десь у морі прихопить, було, шторм´яга, рибалок до самого берега супроводжувала дельфіняча зграя. Щоб у разі чого врятувати людей.

Нашу матінку-землю дельфіни вважають святинею. Мабуть, тому, коли якийсь дельфін загине в морі, його друзі обов´язково викинуть на берег, і не де-небудь, а на своєму кладовищі. Второпали?

— Зрозуміли. А до чого тут чорномор? — допитувався Мишко.

— У тому чорноморі, хлопче, й заковика. Вашого пузька дельфіни сприймають за мертвяка і намагаються будь-що викинути на кладовище, але для цього в них не вистачає сили, бо міцненько його тримає ґумовина. А от цими днями на допомогу нашим дельфінам-азовчанкам приплив величезний чорноморський дельфін. Він своєю кирпою такечки гахнув вашого пузька, що той, мов м´яч на футбольному полі, підлетів, якірець не витримав, а вслід уся зграя підхопила його й погнала туди, — Мореписець махнув рукою на південь, до маяка-моргуна. — Отам і шукайте свого пузька.

Дідусь, хитро прискаливши око, раптом поцікавився:

— А чи не скажете, хлопчаки, чи клює сіряк отакої літньої пори в Бугазі?

— Ще й як!

— Ото вірна прикмета, що цієї весни камбалиха залишила своїх камбалят у нашій затоці. Бички ой і ласі до тих рибчинок і водночас страх як бояться дельфінів, — дід значуще кахикнув. — Та не такі вже страшні бички для тих мальків, бо вони швидко ростуть, а от рудий скат, якого науковці називають морською лисицею, — то вже справжнє лихо. Він ковтає камбалят і величеньких, причому знаходить їх навіть уночі, і тоді, коли рибчини зариваються в мул. Це досить таємнича істота! Хоча й живуть морські лисиці в Чорному морі, але інколи запливають і в наше море, щоб поласувати камбалятами…

Ми вже неуважно слухали бороданя, бо морська лисиця зовсім не цікавила нас і нам не терпілося знайти нашого пузька. Ми почали соватися на ослінчику.

Дід це помітив.

— Ну, що ж з вами зробиш, біжіть, шукайте свого хвостатого помагача. А я подивлюся, що збирається робити отой сейнер у нашій затоці. — І Мореписець узяв свою трубу, яка лежала на його гоструватих колінах. Ми цього лише й чекали і чкурнули з двору…

Дорога була кожна хвилина, але ми й не гаяли часу. Хутенько поклали у заплічник окраєць хліба, сухих бичків, редиску, помідори — і гайда. Певна річ, з нами побіг і наш слідець. Мишко примусив його обнюхати брезент, у який був замотаний пузько. Отже, на Пуха ми покладали великі надії.

За Тополівкою, помітивши гостроверхі могили, Мишко здивувався:

— Ти диви, і отутечки, як у нашому степу, кочовицькі могили…

— Хіба то кочовицькі? Це тополівське кладовище. Ям для померлих на косі не копають, бо копнеш — вода. Тому над труною насипають купу піску, — пояснив я.

— Косян ховають, як скіфів у давнину, — роздумливо зауважив Мишко.

Ми крокували по стежинці, яку протоптали камкарі.

…Усі тополівські рибалки, тільки-но кінчиться путина, стають камкарями. Замість весел і сіток вони беруть у руки звичайні вила та граблі і рушають на берег моря збирати щедрий врожай морської трави — камки, яку під час шторму викидає на берег море. Камкарі згрібають врожай. Сушать траву на пляжах, потому складають у стіжки. Рибгосп постачає камкою будівельників тваринницьких ферм: кращого утеплювача годі шукати. Камка не горить і не гниє — справжня вічна трава…

Камкарівська стежка інколи крутилася поміж лагунами та круглими лиманчиками, оточеними стіною непрохідних очеретів, і знову вибігала на берег моря, яке цього ранку ледве коливалося, — повівала легесенька моряна.

Коли ми йшли повз лимани, з очеретів лунали сторожкі голоси птахів. Найчастіше — відомої репетухи, великої очеретянки, та уривчасте кахкотіння крижнів. То мати-качка попереджала своїх пухнастиків: «Ках-ка, ках-ка — небезпека, ховайтеся».

Наш Пух біг поруч зі своїм господарем. Іноді він на мить зупинявся, прислухаючись до незнайомих звуків, а ніс його безупинно ворушився: о, скільки тут було різних пахощів!