Скарб Солоного лиману - Олексій Якович Огульчанський

— Ага, ось він, — показав Мишко нашу знахідку.

Тітка взяла гачок і уважно оглянула його.

— О, таки є! Ще й який! Це ж справжній білужачий гачок. Пам´ятайте, дітки, давно, ой як давно скував його дід Мусій Ількович Муха. Досі подейкують, що на такі гачки у нашій затоці рибалки піймали одного разу стопудову білугу. Подумайте — сто пудів! Це ж півтори тонни важила ота рибина…

…За ворітьми тітчиної садиби нас знову зустрів цап. Він байдуже оглянув нас. Біля нього стояли кози. Вони доїдали наші капустяні перепустки…

Мишко підняв над головою гачок.

— Тримайся, камбалячий вовчуго! — войовниче вигукнули ми і щодуху помчали додому.

Ми збиралися того ж дня податись до гирла ловити камбалячого вовка, але сталося так, що нам довелося до вечора помагати мамі підв´язувати виноградні лози на нашому городі.

Після вечері похапцем розпочали готувати свою снасть. Перш за все змотали з сомоловки весь шнур і перевірили його: він був довгий і досить міцний. До нього я прив´язав гачок, який скував дід Муха, а вище причепив свинцеве грузило.

— Назвемо цю снасть «вовколовкою», — запропонував Мишко.

Я погодився з ним.

Нам залишилася дрібничка: упіймати вранці бичка-живця.

Тільки-но ранкове сонечко показалося над морською затокою, ми рушили ловити камбалячого вовка. Мишко ніс весла, а я обіруч притискав до грудей нашу «вовколовку». Пух плентався ззаду. Він часто зупинявся, тер лапами очиці, позіхав, — не виспався, бідолаха.

Нам поталанило: ми скоро піймали живця, здоровенного головатого сіряка, кинули його у цеберко з водою і швидко попливли до вікмора.

І от настав вирішальний момент: я розмахнувся й пошпурив живця в море так, щоб його було видно з вікмора. Потому я змотав з «вовколовки» частину шнура — щоб підсікти вовка, і ми спустилися у наш підводний закапелок.

В ілюмінатор добре було видно живця. Він завзято сіпався, намагаючись утекти, але його надійно тримало грузило. Навколо бичка зібралась усяка дрібнота: креветки, бичкурики — морські тигри. Але вони нас не цікавили. Ми чекали вовка. Повільно, ой як повільно минав час! Ось уже невеселі думки почали роїтися в наших головах: може, хижак проплив мимо — гирло ж широке, а то, дивись, оселився десь серед Бугазу, а ми, дурні, сидимо оце, чекаємо біля моря погоди.

— Він! — сіпонувши мене за рукав, прошепотів Мишко. Я побачив невиразну, але вже знайому тінь хижака. Він плив прямісінько до вікмора. Мабуть, помітив нашого живця. Затамувавши подих, ми чекали, а я що було сили затис у руці шнур. От вовцюга на мить повис над нашим бичком, як і того разу, показав нам ротяру, але замість того, щоб накинутись на поживу, чомусь кинувся вбік і дав драпака… Отакої! Від несподіванки ми аж відсахнулися від ілюмінатора. Що б це сталося? Що налякало хижака?

— Хитрющий вовцюга, ворога якогось угледів, — висловив припущення Мишко.

— Не побачив, а відчув, — уточнив я.

— Може, шнура злякався?

— Різних шнурів знаєш скільки на морському дні валяється. Мабуть, його гачок налякав, від нього ж залізяччям тхне, — уголос розмірковував я.

— Що ж будемо робити? — зовсім розгубився Мишко.

— Як це що! Зануримо снасть у діжку з тюльковим жиром. Вона пропахтиться рибою, і тоді ми знову повернемося ловити вовка. Згода?

— Згода, — повеселішав Мишко. — Завтра вже напевно витягнемо на берег злодіяку. Буде знати, як камбалят ковтати.

Але на ранок нас чекала несподіванка. Прокинувшись, я аж зойкнув від здивування: севрюжка-вітровказ націлив свого носа прямісінько в чорне кружало. Знадвору було чути, як тривожно шумить тополина й гуркоче море. Отже, дув кішкодер — північно-західний вітрюган. Ми побігли на берег. Море бушувало. Воно осатаніло верещало, гуркотіло, мов громовиця, і сичало, як велетенська зміюка. Мій друг остовпів від здивування.

— За одну ніч отако сказилося, — не міг повірити він, слідкуючи, як величезні білогриві хвилі, наздоганяючи одна одну, кидалися на берег. Вони випльовували на пляж білу піну і яскраві зелені листки морської трави, яка на очах буріла і перетворювалася на камку.

Три дні не вгавав вітрюган, і три дні квасилася в діжці, у риб´ячому жиру, наша «вовколовка». Та ми не сумували; в таку погоду камбалячий вовк, голодний, відлежувався десь у своєму лігві. Ну й накинеться він на нашого живця!

Коли на морі нарешті запанувала тиша, ми попливли за живцем. Після шторму клювала лише дрібнота, яка, на наш погляд, не могла спокусити камбалячого вовка. Та зрештою нам пощастило: Мишко впіймав сіряка, правда, худючого та поганючого.

Але кращого не було часу ждати — сонечко вже он як підбилося…

Цього разу чекати довелося недовго. Ледве ми влаштувалися у комірчині, як помітили хижака: здавалося, він тільки й чекав на нас. Не встигли ми закинути вовколовку, як руку мою боляче обпік шнур.

— Ага, попався-таки, злодіяка! — загорлали ми і