Скарб Солоного лиману - Олексій Якович Огульчанський

Ми пильно роздивлялися навкруги — шукали дельфіняче кладовище, але бачили лише просолені морською водою та вітрами чудернацькі корчі, викинуті на берег хвилями, засипані піском скелети рибальських човнів, лозяні кошики для риби, які десь з сейнера злизала хвиля, та численні стіжки камки, наскрізь пропечені сонцем. Ми так захопилися пошуком, що й не помітили, як зник Пух. Зупинилися. Де ж бо він подівся?

— Пу-х-х-х! — стривожено гукнув Мишко. Тут з очерету почулося пронизливе вищання, і звідти вихопився великий довгоногий птах. Що там трапилося? Ми кинулися було на виручку свого слідця, але тут він виліз і сам. Але що з ним сталося? Це був не Пух, а якесь нікчемне створіння, заляпане мулякою, обплетене зеленим жабуринням. До того ж між очима в нього з´явилась величезна гуля. Пух винувато блимав оченятами і, задерши голову, розпачливо гавкав услід птахові.

— Юро! Глянь-но на Пуха! — жахнувся Мишко.

— Бугай! — відказав я.

— Бугай? Де бугай? — стрепенувся Мишко.

— Ондечки полетів, — махнув я рукою вслід птахові. — У нас бугаями називають великих, завбільшки з чаплю, птахів, які вечорами ревуть, як справжні бугаї. Вони страх не люблять тих, хто до їхньої хати-кубла стромляє свого носа. Так що можеш сказати спасибі, що він Пухові в лоб поцілив, а не в око, — сказав я.

Пуха довелося викупати в морі, після чого він, ляпаючи вухами, обтрусився. Сонечко добре припікало, він швидко висох і вже більше не потикався в очерети, лише завзято гавкав на кожну пташину, яка потрапляла йому на очі.

Чим далі просувалися ми, тим частіше зустрічалися в морі острівці — великі й зовсім малі, а над ними білі хмари галасливих чайок.

— Чаїні острови, — пояснив я. — А онде глянь — бачиш отих буро-рябих із сірими хвостами птахів? Це хижаки — болотяні луні. Цікаво — чого вони тут зібралися? Може, дельфіняче кладовище надибали? Де ж тоді воно?

Незабаром ми дізналися, чому лунів цікавлять чаїні острови. Вони полювали за яєчками і чаєнятами. Та де там! Варто було хижакам опуститись на острівець, назустріч їм здіймалася хмара чайок. Вони хоробро захищали свої володіння, тільки руде пір´я летіло з розбишак. Хижаки поверталися на берег, спочивали, а згодом знову атакували чайок.

Ми забилися вже далеко, але кладовища так і не знайшли. Я звик до косянської спеки, а от Мишко раз у раз знімав окуляри і витирав хусткою з чола піт: сонце пропікало до кісток.

— Ой, глянь, Юро, лебеді! — раптом вигукнув Мишко. Я подивився в бік, куди тицьнув рукою мій друг, і побачив там великих білуватих птахів, які, кумедно зігнувши свої довжелезні шиї і виставивши наперед великі, мов кинджали, дзьоби, прямували до нас. Ми попадали на пісок і затаїлися.

— То ж не лебеді, а баби-носарихи. їх ще називають пеліканами, — сказав я.

Не долетівши до берега, де ми затаїлися, носачки незграбно шубовснули у воду, і так, що хмарка бризок здійнялася над ними. Їх було семеро. Задерши голови, вони уважно оглядали небо. Певно, ще на когось чекали. Справді, трохи перегодом на обрії з´явилася друга пташина зграя. Це були значно менші чорні птахи, схожі на морських качок. Ото лише шиї мали надто довгі. Летіли вони швидко і, помітивши носатих баб, попадали навколо них. Потому оточили пеліканів кільцем і почали пірнати.

— А то що за птахи? — допитувався Мишко.

— Баклани, славетні пірнальники й риболови. Дивися уважно, Мишку, — порадив я, — от-от вистава розпочнеться, і така, що й по телевізору не побачиш.

Мишко принишк, пильно придивляючись до ще не бачених птахів. Поруч із ним лежав Пух і, висолопивши язика, теж дивився на море.

Хоча над нами серед синього неба висіла розжарена куля сонця, яке дошкульно припікало, ми терпляче чекали вистави.

Раз у раз над водою з´являлися спритні баклани. Вони поспіхом ковтали рибу і знову пірнали. Та ось один крилатий рибалка, тримаючи у дзьобі сріблясту рибу і важко махаючи крильми, підлетів до своєї сусідки носачихи і на мить, мов боривітер, завис над нею. Баба рвучко підвела голову і роззявила свою величезну пащу. Ту ж мить баклан кинув рибину, яка влучила простісінько у баб´ячу пельку, а рибалка важко гепнувся на широку баб´ячу спину, мов літак на аеродром і, широко розкривши крила, почав сушити пір´я.

— Кіно, справжнісіньке тобі кіно, — захоплено репетував Мишко. — Не розумію, чому невеликий птах підгодовує отаке бабище.

— Мусить.

— А чого?

— Та розумієш, у баклана швидко намокає пір´я, і він не може ні пірнати, ні літати, тому змушений сідати на бабину спину, щоб просохнути. Сама ж носариха не здатна пірнати за рибою, а має добрячий апетит. От вона й дозволяє сідати на спину бакланам, та лише тим, які пригощають її рибкою. Отако й живуть ці птахи у нашому морі.

Перегодом усі «аеродроми» були зайняті. Це було таке дивовижне видовище, що ми забули про все на світі, навіть про те, як ми опинилися отутечки. Забули і про свого пузька. Отямилися лише тоді, коли я помітив велику зграю дельфінів. Вони поводились якось дивовижно — часто виплигували з води і кудись поспішали, а дельфінячий ватаг щось штовхав перед собою. Що саме, я не роздивився, бо зграя зникла за острівцем. Чому зібралась отака зграя дельфінів? Що штовхав ватаг? Стривай, стривай, та це ж азовчанки на кладовище