Останній із небесних піратів - Пол Стюарт
Опинившись високо на дереві, всі позлазили з зубощирів. їздові тварини посідали на одній грубезній гілляці, мов на сідалі, а Гекле їх до неї ще й поприв’язував. Наморені по цілоденній їзді, тварини швидко позасинали. А Гекле вивів трьох юних Бібліотекарських Лицарів на широкі гілляки, навислі над поснулими зубощирами, де визначив кожному з них завдання, які мали стати до самого кінця подорожі їхніми повсякденними обов’язками.
Маґда з Руком назбирали сухого паліччя: тоншого — на розпал, і товщого — для приготування їжі. Гекле прикріпив до гілки над їхніми головами підвісну металеву грубку, яку носив за плечима. Стоб почепив їхні три гамаки. Коли дрова були готові, Рук намостив попід стінками круглої грубки сухого хмизу, а Маґда запалила вогнище своїми небесними кристалами. Гекле ж тим часом приготував уміст свого бесага до смаження: помив, покришив, посолив і, нарешті, коли вогонь загуготів, понаштрикував шматочки на невеличкі рожни та й повсовував їх до розпашілої грубки.
Аж ось полум’я згасло, і тепер жарини, ці рештки зібраного заходами Рука та Маґди палива, мерехтіли різними барвами: то червоно, то багряно, то блакитняво, — виділяючи приємні духмяні пахощі й заколисуючи тихою музикою.
— Я цієї ночі спатиму як немовля, — позіхнула Маґда.
— А воно й вам усім не завадило б здрімнути, — зауважив Гекле. — Лізьте у свої гамаки, хоробрі панове й хоробра панно. А я сяду на сідало у вітті над вами і спатиму лише з одним заплющеним оком. Завтра вранці нам пахне мандрівочка!
Натомлені Стоб, Маґда й Рук підвелися і позалазили в гойдливі свої гамаки. Тепло від розпеченої грубки гріло прохолодне повітря.
— А ви нічого не забули? — озвався до них згори, зі свого сідала, Гекле. — Покриви Темряви заховали б вас від небажаних цікавих очей.
Тут троє Бібліотекарських Лицарів ураз пригадали, що подарував їм Професор Темрявознавства. Як один посідали вони у своїх гамаках та й давай розв’язувати шалики у себе на шиї. Рук дивився, як Стоб і Маґда розгорнули тонюсіньку матерію, обвили нею себе зі своїми гамаками — і зникли. Неслухняними пальцями розгорнув нарешті свого шалика й він. Шовк нічних павуків був напродиво тонкий та ніжний на дотик, мов бабине літо, і майже нічого не важив. Тільки-но хлоп’як хотів ним обгорнутися, як вітерець підхопив шовковий крам, і той тінню затанцював у повітрі.
— Прив’яжи його до мотузки в себе над головою, — порадив Гекле. — Ну от, бачиш!
Рук знову ліг у м’якенький гамак і, заклавши руки під голову, задивився вгору. Хоча Покрив Темряви і ховав його цілковито від сторонніх очей, крізь нього можна було дивитися назовні, й Рук встромив очі у стелю кострубатого листя в себе над головою, чорного проти місячного, аж ніби молочного, неба. Кругом лунали чудернацькі звуки. Кричали лісові сови та пурхайлеза. Покашлювали повзуни і попискували куарми. А десь ген далеко якийсь блукай-бурмило виводив йодлем — звертався до іншого свого родича. Почуваючись у безпеці й теплі, Рук щасливо усміхався.
— Я знаю: Темноліс може бути підступним, як каже Гекле, — заговорив він тихо, — але, як на мене, він усе одно чудове, чарівне місце…
— Надто після кошмарів страхолюдного Східного сідала, — сонно муркнула Маґда.
— Подумати лишень, — не вгамовувався Рук. — Одного чудового дня, коли ми завершимо науку і вирушимо у трактатні подорожі, ми полетимо над оцим лісом!..
Маґда притлумила позіх утоми.
— Я мрію дослідити життєвий цикл темнолісівської нетлі, — пробуркотіла вона.
— Нетлі? — перепитав Рук. — А я хочу вивчати блукай-бурмил! — Здаля знову долинуло дивне йодлювання, тільки цей раз іще більше приглушене відстанню. — Мені так не терпиться.
— Спав би краще! — кинув Стоб.
— Золоті слова, пане Стобе, — похвалив Гекле. — На нас чекає довгий день. — Він настовбурчив пір’я — нічний легіт свіжішав. — Добраніч, хоробрі панове! Добраніч, хоробра панно! — побажав сорокун. — Міцного вам сну.
— Добраніч. — долинув сонний Стобів голос.
— Добраніч, Гекле! — промовив Рук.
А Маґда, вже поринаючи в сон, тільки щось тихенько промурмотіла і перевернулася на другий бік.
Шість днів провели вони в мандрах — шість довгих, напружених днів безперервної їзди. Навіть Руків захват від того, що він опинився у цьому темному, загадковому лісі, почав потроху пригасати. Без кінця продиратися крізь гущавини було далеко не мед, а коли на додаток до всього вночі випадав дощ, наступного ранку вони вилазили з гамаків ще стомленіші й розбитіші, ніж тоді, як облягалися. Але до Вільних галявин був ще неблизький світ, і мандрівці не мали іншого вибору, як скакати далі, попри всю свою втому.
Гекле якомога підтримував їх: підбадьорював, вселяв певність, щовечора годував найдобірнішими лагоминами, підхвалюючи за їхні мисливські внески до спільного бесага, адже юні лицарі й самі дедалі частіше бралися до полювання. Але безнастанний гніт довгої, тяжкої мандрівки Темнолісом таки давався взнаки. Стоб і Маґда постійно гарикалися, а Руків сон чимраз частіше перебивали кошмари.
Одного вечора, за їхню подорож уже — шостого, коли вони сіли за свою вечерю з хробаків та грибів, атмосфера панувала особливо гнітюча. Стоб був не в гуморі, Маґда зробилася тонкосльоза, а Рук, який ще вдень був закуняв і звалився зі свого зубощира, хукав на своє добряче забите коліно.
— Невже ніхто більш не хоче? — запитав Гекле, підносячи кожному тацю зі смаженими залізнодеревними короїдами. — Юні бібліотекарі дружно замотали головами. Гекле дивився на них поглядом, сповненим любові. — Ви так добре справуєтеся, — похвалив їх сорокун-провідник. Стоб тільки пирхнув.
— Повірте мені, — запевнив Гекле. — Мені ще жодного разу не випадало вести через Темноліс такий рішучий і відважний гурт, як оце ви, мої голуб’ята. Стільки пройти за такий короткий
