Аліса в Дивокраї - Льюїс Керол
Вони пропливли невелику відстань, як раптом одне весло застряло у воді й ніяк не хотіло витягатися з неї (так Аліса говорила про це опісля). Краєм весло зачепило її за підборіддя і, хоч бідна Аліса і скрикнула кілька разів: «Ой, ой, ой!» — збило її з сидіння і повалило на копицю очерету.
Але вона анітрошки не забилася і швидко підвелася. Вівця ні на мить не припиняла плести, ніби нічого не трапилося.
— Ти зловила гарного ляща! — зауважила вона, коли Аліса сіла на своє місце. Вона з полегшенням переконалася, що знову в човні.
— Справді? Я не бачила його, — сказала Аліса, крадькома зиркаючи через край човна в темну воду. — Шкода, що він утік... Мені так хочеться взяти з собою додому маленького лящика! — Але Вівця лише зневажливо засміялася і продовжувала плести.
— А тут багато лящів? — поцікавилася Аліса.
— І лящів, і чого завгодно, — відповіла Вівця. — Вибір багатий, тільки вибирай. Ну, то що ти хочеш купити?
— Купити! — луною повторила Аліса, напівздивовано і напівзлякано, бо весла миттю кудись зникли і вона знову опинилася в темній крамничці.
— Мені б хотілося купити яєчко, коли ваша ласка, — несміливо сказала вона. — Скільки коштує?
— П’ять пенсів і один фартинг за одне, два пенси за два, — відповіла Вівця.
— Виходить, два коштують дешевше, ніж одне? — запитала здивована Аліса, дістаючи гаманця.
— Якщо ти купуєш два яєчка, ти повинна з’їсти їх, — сказала Вівця.
— Тоді дайте мені одне, будь ласка, — попрохала Аліса, кладучи гроші на прилавок. Про себе вона подумала: «Може, вони, знаєте, несвіжі».
Вівця взяла гроші і сховала їх у шухляду. Потім сказала:
— Я ніколи не подаю покупцям куплене. Це не годиться. Візьми сама.
Сказавши це, вона пішла в інший куток крамниці і поклала яйце на полицю.
«Не знаю, чому це не годиться? — думала Аліса, ледве пробираючись поміж столів і стільців, бо в кутку крамниці було дуже темно. — Чим далі я йду, тим далі від мене яйце. Що це, стілець? Але ж на ньому гілля! Як дивно, що тут ростуть дерева! А он, без сумніву, струмочок! Ніколи я не бачила такої чудернацької крамниці!»
Вона йшла далі й на кожному кроці все більше дивувалася, бо, до чого б вона не наблизилася, все тієї ж миті перетворювалося на дерева. Вона вже вирішила, що і з яєчком станеться те саме.
Розділ VI. Хитун-Бовтун
Проте яєчко лише побільшало і стало схожим на людину. Коли Аліса опинилась за кілька ярдів від нього, то побачила, що у нього були очі, ніс і рот. А коли вона підійшла зовсім близько, то переконалася, що це був не хто інший, як Хитун-Бовтун.
— Авжеж, це він! Я в цьому так впевнена, наче його ім’я написане у нього на лобі!
На такому величезному лобі, звичайно, його ім’я можна було написати сто разів. Хитун-Бовтун сидів, підібгавши по-турецькому ноги, на вершечку високої стіни. Стіна була така вузенька, що Алісу навіть дивувало, як він примудряється всидіти на ній. Та він пильно дивився в інший бік і зовсім не звертав на неї уваги; вона вже подумала, що, може, це просто опудало.
— Але до чого він схожий на яйце, — сказала вона вголос. Дівчинка стояла, розставивши руки, щоб зловити його, бо боялася, що він може щомиті впасти.
— Дуже неприємно, — після довгої мовчанки сказав Хитун-Бовтун, дивлячись убік, — коли тебе називають яйцем... Дуже!
— Я сказала, що ви схожі на яйце, пане, — лагідно пояснила Аліса. — Знаєте, бувають дуже гарні яєчка, — додала Аліса, сподіваючись обернути своє зауваження на похвалу.
— У деяких людей, — сказав Хитун-Бовтун, так само дивлячись убік, — розуму не більше, ніж у немовляти!
Аліса не знала, що відповісти на це. «Це взагалі не розмова, — подумала вона, — він жодного разу не звернувся до мене».
З останнім зауваженням він, без сумніву, звертався до дерева. Тому Аліса стояла і тихенько повторювала про себе:
Хитун-Бовтун на стіні стояв,
Хитун-Бовтун додолу впав.
Хоч прибігла вся королівська рать,
Хитуна-Бовтуна не змогли вже піднять.
— Останній рядок занадто довгий для вірша, — додала вона майже вголос, забуваючи, що Хитун-Бовтун може почути.
— Годі тобі белькотати щось про себе, — сказав Хитун-Бовтун, уперше глянувши на неї. — Краще скажи мені своє ім’я і чим ти займаєшся.
— Моє ім’я Аліса, але...
— Яке безглузде ім’я! — нетерпляче перебив Хитун-Бовтун. — Що воно означає?
— Хіба ім’я повинне щось означати? — з сумнівом запитала Аліса.
— Аякже, неодмінно, — сказав Хитун-Бовтун, сміючись. — Моє ім’я визначає мою форму... Я дуже гарної, чудової форми. З таким ім’ям, як у тебе, ти можеш бути будь-якої форми.
— Чому ви сидите там самі? — запитала Аліса, бо вона не хотіла розпочинати суперечку.
— Як чому, тому що зі мною немає нікого! — вигукнув Хитун-Бовтун. — Невже ти думала, що я не знаю відповіді на це? Давай іншу загадку.
— А чи не здається вам, що внизу вам було б безпечніше? — продовжувала Аліса. Вона не мала наміру загадувати загадки, а лише щиро непокоїлася про дивне створіння. — Ця стіна занадто вузька!
— Ти загадуєш легесенькі загадки! — буркнув Хитун-Бовтун. — Звичайно, мені це не здається! Адже якби я впав... Хоч це неможливо… Але якби все ж таки... — тут він міцно стулив губи й напустив на себе такої врочистості й величі, що Аліса ледве стримала сміх. — Якби я впав, — продовжував він, — Король обіцяв мені... Ага, ти можеш бліднути, якщо тобі так хочеться! Ти не сподівалася, що я скажу таке, чи не так? Король обіцяв мені власними устами...
— Прислати всю королівську рать, — перебила Аліса необачно.
— Ну, знаєш, з твого боку це дуже погано! — вигукнув Хитун-Бовтун, зненацька розсердившись. — Ти підслуховувала під дверима... за деревами... і крізь димарі... Інакше ти б не знала цього!
— Я не підслуховувала, слово честі! — дуже лагідно пояснила Аліса. — Це є у книжці.
— А, он що! У книжці таке може бути написане, — сказав Хитун-Бовтун спокійніше. — Це ви називаєте історією Англії, так? Ну, тоді добре придивися до мене. Я один з тих, хто розмовляв з Королем, я кажу правду. Може, тобі ніколи не доведеться зустріти іншого такого. А щоб показати тобі, що я не гну кирпу, я ладен потиснути тобі руку. — І він посміхнувся, розтяг рота мало не по самі вуха, нахилився (при цьому мало не впав зі стіни) і простяг Алісі руку. Вона потиснула руку, занепокоєно стежачи за ним.
«Якщо він буде далі розтягувати рота, кінчики губ можуть зійтися на потилиці, — подумала вона. — Тоді я навіть не уявляю, що буде з його головою! Боюсь, що вона відпаде!»
— Так, усю королівську рать! — продовжував Хитун-Бовтун. — І вони миттю піднімуть мене, можеш бути певна! Але ми надто швидко розмовляємо. Повернімося до передостаннього зауваження.
— Боюся, що не зможу пригадати його, — дуже ввічливо промовила Аліса.
— Ну, що ж, тоді почнімо спочатку, — сказав Хитун-Бовтун. — Тепер моя черга вибирати тему... — («Він
