Пригоди двієчника - Худайберди Тухтабаєв

не можу. Кажуть, нібито вона спілкується з самим аллахом і він допомагає їй виліковувати різні хвороби. Правда, Кабулов сказав, що вона звичайнісінька шахрайка, одурює простаків, виманює у них гроші. Але ж говорити — це одно, а довести — інше. Ще ніхто не довів, що Сарохон — шахрайка. А слава в неї… мов у якоїсь кіноактриси. Всі її знають. Тільки-но трапиться щось, біжать до неї, як оце я зараз. Але ж я не сам біжу, мене бабуся примусила. Отак і інших, певно, хтось примушує, може, бабуся, може, дідусь чи стара мати. Добровільно я нізащо не пішов би до цієї знахарки. Не подобається вона мені — і край. І сина її Мирабіддинходжі не люблю. Він дуже скупий. Має два велосипеди і нікому навіть доторкнутися до них не дозволяє. Торік я три години вмовляв його дати проїхатися хоч разочок. Не на новому, чеському, а на старому велосипеді. Одне лише коло зробити. Мирабіддинходжа погодився тільки тоді, коли я віддав йому свого складаного ножика. Узяв ножика та ще й поклястися примусив, що я зроблю лише одне коло і не поламаю сідла, не погну рами, не зіпсую фарби, не проколю камери… Я й гадки не мав, що він одурити мене хоче. Виявляється, у велосипеді була поламана одна спиця. Мирабіддинходжа сказав, що то я її поламав. Покликав на підмогу старшого брата, і вони вдвох відлупцювали мене.

— Стривайте, ми з вами ще поговоримо! — пообіцяв я тоді. Але розмова якось не відбулася. Не люблю мститися…

Сарохон лежала на шовкових подушках, знехотя відганяючи жмутиком трави набридливих мух.

— Добридень, тітонько…

— Сто років життя тобі, юначе! — відповіла знахарка, звівшись на лікті. — Якщо погратися прийшов, то Мирабіддинходжі немає вдома.

— У мене сестричка захворіла. Бабуся звеліла вас покликати.

— Слава тобі господи! — зраділа Сарохон. — Зараз прибіжу, любий, зараз!

— Не забудьте прихопити свій апарат від пристріту, — сказав я про всяк випадок.

Знахарка голосно засміялася, витягла із жмутика м'яту.

— Це райська трава, — сказала вона, пустивши очі під лоба. — Від усіх турбот і хвилювань боронить людину. А лікую я без апаратів, любий, без апаратів, з допомогою бога.

Дорогою додому я ніде не зупинявся, ні з ким не розмовляв, хвилин за дві дійшов. Прийшов, а Сарохон уже в нас сидить. Наче на крилах прилетіла. «Хтозна, мо' й справді їй аллах допомагає?» — подумав я.

Сарохон підійшла до ліжка Донохон і нараз широко позіхнула. Дивлячись на неї, ми чомусь теж позіхнули. Потім вона знову позіхнула. І ми позіхнули. І пішло — хвилин п'ять позіхали всі, ніхто не міг зупинитися.

— Принесіть свіжого попелу й гармали[9], — звеліла Сарохон.

Прочитала молитву, свіжий попіл висипала в піалу, накрила ганчіркою і стала розтирати долонями живіт Донохон.

— Щезни, дияволе, геть у старий млин, цур тобі, — бурмотіла Сарохон, голосно позіхаючи. — Не дам тобі спокою, дияволе, поки не згинеш…

Донохон притихла в своїй постелі, лице їй ледь порожевіло. Бабуся побігла на кухню і, радісно примовляючи, принесла грошей і дві банки сметани. Сарохон перелічила гроші, сховала їх у пазуху та й пішла.

А вночі Донохон стало гірше. Я прокинувся від її стогонів, а бабуся ламала руки і все приказувала:

— Хто тобі дозволив гратися біля ковбані, внучечко? Там же, в заростях, жовті диви водяться. От вони і вселилися в тебе. Нічого, люба, потерпи трохи, дідусь мулла Янгок умить вижене нечисту силу!

— А може, таки лікаря покликати? — запропонував хтось. По голосу я впізнав нашу сусідку, Рахіму-апа.

— Ні до чого тут лікар, Рахімо. Вони не тямлять у внутрішніх хворобах, їм аби тільки операції робити. А я не дам дівчинку різати!

Я обережно вибрався з постелі й виглянув у вікно. Двір був яскраво освітлений, палав вогонь, на кривій шовковиці висіла бараняча туша, яку повагом білував наш сільський м'ясник. Мулла Янгок, маленький, товстенький чоловічок, стежив за його роботою, інколи приказуючи:

— Обережніше, синку, обережніше, гляди не зіпсуй мені шкуру ягняти, вона дуже потрібна, щоб зцілити дівчинку… — Потім він обертався до жінки, що поралася біля казана: — А ти, дочко моя, цибульки ще підкинь у казан і картопельки. Люблю шурпу з бараниною, та щоб гострішенька була.

З'ївши майже пів-казана шурпи, мулла Янгок пішов до кімнати, де лежала Донохон. Він не йшов, а котився, як горішок. Тому, певно, і названо його Янгоком — Горішком.

Коли бабуся ввіходила до кімнати, мулла Янгок бурмотів свої молитви, розхитуючись з боку в бік, а лишаючись на самоті, виймав з кишені якусь пляшечку й пив із шийки.

— Бай-бай-бай! — примовляв він при цьому. — Так і обпікає ясна, кляте зілля, хай пошле вам усім аллах доброго здоров'я!

Горішок відкотився уранці. Прихопив з собою половину баранячої туші, шкуру та ще й гроші заправив у бабусі.

— На ранок дівчинка бігатиме, як козеня, — сказав він, ідучи.

Однак бідолашній Донохон не полегшало. Вона качалася по постелі, стогнала охриплим голосом. Подушка була мокра від сліз і поту. Рахіма-апа хутенько вдяглась і, нічого не кажучи, побігла на пошту.

«Дзвонитиме татові», — здогадався я.

Опівдні до нашого дому підлетіла сіра «Волга». З неї вискочив чоловік у білому халаті й тато в своєму промащеному комбінезоні. Нічого не кажучи, вони побігли в хату.

Лікар швидко оглянув Донохон й уривчасто кинув:

— Приступ апендициту. Негайно в машину!

Бабуся голосно заплакала, заметалася.

Я вискочив надвір, щоб не чути її голосіння, а тут ще й тато сказав:

— Сідай, Хашимджане. Разом одвеземо сестричку.

Лікар, який робить операції апендициту, виявляється,