Пригоди двієчника - Худайберди Тухтабаєв
— Це твоя хустка? Це твій мотуз? — спитав хтось. — Чому ти звертаєш на інших?
— Це в нього американським фокусом називається, — докинув янгольським голосом Ариф.
— Ви, товаришу Адилов, поставте про нього питання, — запропонував хтось. — Чи варто цього Хашимджана тримати в школі?..
Я ледве стримував сльози. Мене обдурили, мене побили, наїхали велосипедом на мої хворі ребра — і я у всьому винен. І треба ж тобі, щоб наїхав на мене саме Адилов, учитель з нашої школи! Знову все стане відомо Атаджанові Азизовичу. «Як?! Знову Кузиєв! — гірко вигукне він. — Горбатого, видно, могила виправить, гнати доведеться його зі школи, гнати!»
Бабуся до вечора й словом не обізвалася. А ввечері, як навмисно, тато приїхав.
— Ти або приборкай його, або я обіллюся гасом і підпалю себе! — раптом заявила бабуся.
Тато відповів не зразу, відсьорбнув з піали ковток чаю, потім ще ковток. Я знітився, лежу, дивлюся на зірки, що моргають у небі, потираю побиті боки і в думці заклинаю тата: «Невже ти теж хочеш, щоб мене вигнали? Захисти ж мене, таточку!» Адже я так хотів довести, що теж можу добре вчитися, і що я здатен на добрі вчинки…
— Якщо ти хочеш підпалити себе, краще облийся бензином, а не гасом, — сказав тато.
Ось як. Він не злякався, не відмовляв бабусю, а взяв та ще й порадив, як краще виконати свою погрозу. Це тому, що бабуся вже сто разів обіцяла підпалити себе. Почувши татові слова, вона так і вибухнула:
— Що за жарти?? Я тобі діло кажу, а ти смієшся…
— Який тут сміх? — здивувався тато. — Доля дитини — не жарт! Чого ви всі причепилися до хлопчика? «Це добре, це погано»! Та ви ж доведете його до божевілля! Не можна весь час крутити кермо автомашини в один бік — аварія буде. А Хашим хлопець цілком нормальний. Ось, приміром, допомагає вам по господарству; персики сьогодні зібрав. Правда, шибеник трохи, але ж на те він хлопчак!
— «Допомагає по господарству»! Краще б він зовсім не допомагав! Ти полізь на дах, подивися: всі до одного персики пообривав. І спілі й зелені. Допомагає він!
— Нічого. Людина не зразу навчена родиться, — сказав тато. — Прийде час, узнає, як треба працювати. Ти згадай, мамо, хіба я був святий? А тепер? Правда, я не професор і не академік, простий тракторист, але мене всі поважають. Я маю все, що потрібно людині: сім'ю, хату, друзів вистачає… А, трохи не забув! У мене сьогодні радість.
— Яка радість? — схвильовано перебила його бабуся.
— За добру роботу на цілині вирішили нагородити мене і Касимова. Машинами «Москвич».
— Машиною? — недовірливо розвела руками бабуся. Я ладен був закричати «ура», хотів розцілувати тата, а заразом і бабусю. Та цеї миті пролунав голос:
— Пробачте, будь ласка, наш Закір не заходив до вас?
Я міцно заплющив очі: це був голос матері мого друга Закірджана.
Заклопотаний своїми прикрощами, я геть забув про нього. Знову мені перепаде, якщо він заснув на нашому даху…
— Тут я, мамочко, тут, — почувся сонний голос Закіра. — Я не спав, просто в саду полежав. Учив, учив уроки та й полежав трохи…
— Ходімо, ходімо, вдома розкажеш, як ти вчив уроки. Я уважно вислухаю тебе! — пообіцяла Закірова мама.
— Бачиш, у кожного — своє! — сказав тато, звертаючись до бабусі, й засміявся.
АПАРАТ ВІД ПРИСТРІТУ
Спробуй лишень усидіти дома, якщо тобі заборонено виходити на вулицю. Мовби тисячі голосів кличуть, ваблять, якісь невидимі руки підштовхують: «Іди, іди, — кажуть вони, — пограєшся, побігаєш з хлопцями, до Закіра заглянеш. Може, і йому твоя допомога потрібна. Адже вчора, доки ти цікавився «фокусами», він працював!»
— Чого ти бігаєш, як курка з яйцем?! — нагримала бабуся.
— Я не бігаю… Просто мені соромно, бабусю. Учора пообіцяв Закірові допомогти моркву прополоти, а допомогти, мабуть, не зможу. Вдома треба сидіти…
Бабуся уважно подивилася на мене, потім одвернулася й сказала, зітхнувши:
— Обіцяв — то йди, чого стовбичиш тут!
Ах, моя люба бабуся! Ніколи не знаєш, що вона втне. Може і вуха наскубти, і цукерками почастувати, і молитву вчити звелить, і погуляти відпустить, коли це тобі заборонено.
Я чмокнув бабусю в зморшкувату щоку, вискочив на вулицю і замалим не збив з ніг сестричку Донохон. Лице її було мокре від сліз.
— Хто тебе побив?
— Болить у мене, — сказала Донохон, тримаючись обіруч за живіт. Волосся в неї було розкуйовджене, личко зробилося маленьке-маленьке й дуже бліде. Мені аж серце зайшлося від жалю. Я легенько взяв сестричку під руку й повів додому.
— Живіт… Ой, живіт! — стогнала Донохон.
Поклавши її на ліжко, бабуся спитала, що вона їла.
— Нічого… суп… а вранці сметану… — відповіла сестричка кволим голосом.
— Тебе зурочили, внучко, — вирішила бабуся, приклавши долоню до її чола. — Біжи, Хашиме, поклич стару Capу.
Я вдав, що не почув наказу.
— Кому сказано?! Біжи мерщій! — нагримала бабуся.
Заперечувати їй зараз не можна. Тільки розсердиш. А цієї тітоньки Capo я терпіти
