Пригоди двієчника - Худайберди Тухтабаєв

— Чого це ти раптом за торгівлю взявся?

— Кабулов каже, всяка праця заслуговує на повагу, — вирік Ариф. — А я, знаєш, як працював, доки наготував цю торбину курта? Гроші мені потрібні: треба купити книжкову шафу. Хочу бібліотеку зібрати. Домашню.

— Ну-ну, — сказав я й пішов далі.

— Кому курт, кому курт! — задзвенів знову голосочок Арифа.

Та нараз його заглушив інший, дикий, зляканий крик:

— Бережись, гадюка!

— Дракон!

— Кінець світу!

Натовп на мить завмер, і я побачив величезну, метрів п'ять завдовжки, чорну гадюку. Повільно звиваючись, вона виповзла з-за куполоподібної будови склепу святого Узункулака.

Зчинилася паніка. Люди бігли, кричали, плакали, падали. По землі розсипалися в безладді яблука, дині.

Здавалося, гадюка повзе просто на мене.

— Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя! Зроби мене невидимкою! — ледве встиг я шепнути.

Відчувши себе в безпеці, спокійніше огледівся довкола й помітив у себе в руці важкеньку палицю, що хтозна-звідки взялася. Певно, шапочка подбала. Ну а сміливості мені позичати не доводиться!

За мить я вже був поряд з гадюкою, що швидко сповзала по кам'яних східцях від склепу. Піднявши палицю обома руками, я щосили ударив гадюку — цілився в голову, а влучив по спині.

Розлючена гадюка підстрибнула високо вгору й кинулася до мене. Що було робити — я навтіки. Гадюка — за мною. Ще трохи — і дожене. Я, мабуть, не врятувався б, якби не сталося несподіване. Із-за склепу вискочило щось картате й кинулося до гадюки. Вона зупинилась, але я вже не міг стриматися.

Мені справді здалося, що ця гадюка (чи дракон, біс би його побрав) і це картате чудовисько — одного поля ягоди і вкупі роблять чорне діло. Я розмахнувся і щосили торохнув картате чудовисько по голові. Воно впало на землю як підкошене. Тоді я атакував і змію. Вона розпласталась і забилась на місці…

Я пожбурив палицю і похитуючись пішов до струмка. Мене нудило…

Напившись води, я трохи заспокоївся, але продовжував сидіти біля струмка. Виявляється, дині, кинуті смертельно наляканими людьми, докотилися аж сюди. Я знайшов дві штуки. Одну сховав у траві, а другу розбив об землю. Проте з'їсти диню мені не пощастило — перешкодили двоє чоловіків, які скрадалися до склепу. З уривків їхньої розмови я збагнув, що це помічники мулли Янгока. Обидва вони були в заношених халатах. Один із шрамом через усю щоку, другий — горбатий.

— Дивне трапилося з гадюкою, — зляканим голосом сказав чоловік із шрамом. — Боюся, чи й справді не приклав тут руку Всевишній.

— Не мели дурниць, який там Всевишній! У казці живеш, чи що? — пробуркотів горбань.

— Хто ж тоді розтрощив голову гадюці й оглушив того хлопця? Адже поряд нікого не було.

— Краще поспішай, а не розпатякуй. Ми повинні допомогти Янгоку. Він, мабуть, ускочив у халепу з цим хлопцем…

Я знову надів шапочку і поспішив за ними.

В будиночку, що стояв за склепом Узункулака, сиділи мулла Янгок і хлопець у картатій сорочці, про котрого щойно говорили, — так я зрозумів, — як помічника Янгока, і якого я здуру оглушив палицею. Його голова була перев'язана червоною поясною хусткою.

— Ви обіцяли заплатити мені сто карбованців, якщо я випущу свою змію в юрмі, — плаксиво сказав він.

— Ти одержав тридцять карбованців? — одказав мулла Янгок. — І досить з тебе.

— Моя змія загинула. Я не вимагаю всієї вартості її, але віддайте хоч обіцяні сто карбованців.

— Твоя змія не повинна була розганяти весь базар та ще й прочан. Треба тільки було нагадати невіруючим, що аллах існує і що вона послана з небес усевишнім. Змія не виконала завдання, здохла, не зробивши і півділа, а я мушу відповідати, так? Може, ти сам її отруїв, хто тебе знає?!

— Заплатіть… — мало не плачучи, просила Картата Сорочка. — Я цю змію як зіницю ока беріг, циркові хотів продати…

— Гаразд, ось тобі ще три карбованці, і ми розрахувалися. Вип'єш за наше здоров'я. Тридцять три карбованці за прокляту богом тварюку — це добряча ціна, правду я кажу, хлопці?

«Хлопці» — чоловік зі шрамом і горбань — закивали головами, згоджуючись. До того ж горбань зловісно ступив до Картатого, засукуючи рукави. Бідолашний хазяїн «дракона» поглянув на величезні волохаті ручиська горбаня, ковтнув слину й швидко пробурмотів:

— Ваша правда, ваша правда… Я сам купив її за п'ять карбованців. Золота ціна їй — тридцять три карбованці.

— От бачиш, моя дитино, виходить, ти хотів ошукати чесних людей — служників аллаха. А ще плачеш!

Картатий поспіхом висмикнув троячку з рук Янгока, боком обійшов горбаня, не відриваючи погляду від його рук, і стрімголов кинувся геть.

Мулла Янгок, чоловік зі шрамом і горбань, які мовчки дивились йому вслід, голосно зареготали.

— Ну й підкували ми цього хлопця, — прокудкудакав Янгок. — І діло зробили, до того ж не одне, і грошей не заплатили повністю.

— Як це — не одне? — поцікавився горбань.

— Таємнича загибель змії добряче нам допомогла. Тепер поповзе чутка, що розгніваний аллах спершу наслав дракона, але, почувши наші молитви, власноручно розтрощив йому голову. І нехай тоді, — мулла Янгок посварився комусь кулаком, — хай вони тоді спробують підступитись до склепу!

Я зрозумів, що він мав на оці Абдушукурова, чоловіка з району і мого тата. Але горбань повів мову про інше.

— Отже сьогодні ми вигадали, тобто заробили шістдесят сім карбованців, — кинув він мовби ненароком. — Не вадило б їх поділити порівну.

— Золоті слова! — охоче