Пригоди двієчника - Худайберди Тухтабаєв
Поїзд наче відчуває, як я поспішаю додому, летить, мов птах. Минає бавовникові поля, яблуневі сади, селища… Телеграфні стовпи не відстають од поїзда, біжать поряд, мовби поклали собі провести мене аж додому.
«Я біжу-у-у! — радісно кричить тепловоз. — До-до-о-о-му!»
Аж ось і станція. Звідси до нашого кишлаку близесенько. Одначе я не бія» у додому, бо ще треба вирішити, що робити з чарівною шапочкою. Якщо я візьму її з собою, можу не втриматись і знову накою щось. А викинути — шкода. Найкраще, звичайно, віднести туди, де я її знайшов.
— А як ти сама думаєш, дорога?
— Правильно, Хашимджане. Викидати мене не слід. Хтозна, може, я ще стану тобі в пригоді. Або комусь іншому…
З чемоданом у руці я підійшов до занедбаної халупи на околиці нашого кишлаку.
— Прощавай, моя дорога шапочко! — Я притис її до грудей і поцілував.
Вона теж чмокнула мене в щоку:
— Прощай, мій веселий друже Хашимджане!
Вже смеркло, коли я дістався додому. Відчинивши хвіртку, я побачив сестричку Донохон. Вона несла в'язку дров з хліва. Я лагідно гукнув її. Але замість того, щоб кинутися мені на шию, вона з гуркотом упустила дрова й злякано вигукнула:
— Ой, мамочко! Привид явився, привид!
З ополоником у руці вискочила з кухні Айшахон.
— Де, де? — скрикнула вона й теж заволала — Привид, привид!
— Чого ви розкричалися? Який я вам привид? Я ваш рідний брат Хашимджан!
— Не може бути! Звідки ти взявся?
— З того світу! — крикнув я роздратовано.
— З того світу! Він з'явився з того світу! — заверещали сестри і стрімголов кинулися на вулицю.
Під повіткою стояв закушпелений мотоцикл. Значить, тато вдома. В дворі нічого не змінилось. Тільки курчата, яких я морив голодом, стали великими курми. Вони висовували голови із загорожі і тихо кудкудакали. Знову, мовляв, заявився, враже!..
— Покажіть мені його! — почувся раптом рідний мамин голос. — Хоч привид мого любого хлопчика обніму! Де ти, Хашимджане мій?
— Мамо!
— Хашимджан? Це справді ти, синку? Чи не вві сні я бачу тебе?
— Мамо, ви теж гадаєте, що я — привид? Це я! Я, ваш син Хашимджан Кузиєв!
— Як би це я тебе не впізнала, світ очей моїх! Радість ти моя!
Незабаром прибіг тато, зібралися сусіди. Всі обнімали мене, цілували, а тато на честь мого повернення зарізав барана. Я смакував шашликом із свіжої баранини і розповідав про свої пригоди. Я почував, що все це в минулому, що тепер починається нове життя, а яке воно буде, я ще не знав. Про нього — інша розповідь.
ЧАСТИНА ДРУГА
Верхи на жовтому диві
РОЗПЛАТА, АБО АМЕРИКАНСЬКИЙ ФОКУС
До чого ж я неуважний: стільки нарозказував про себе, а описати свій рідний кишлак не здогадався. А ну ви забажаєте приїхати до мене чи листа надіслати, тоді що? Ні адреси, ні навіть назви нашого кишлаку не знаєте.
А зветься він Ходжакишлаком. Кажуть, ходжів тут раніше дуже багато було. З усіх кінців долини сюди збігалися. Прошпетиться котрийсь у себе на роботі в мечеті — гайда до нас. Кепські справи — знову до нас. От і прозвали наше селище Ходжакишлаком. Ходжа — це прочанин. Так раніше називали людей, які ходили до Мекки поклонятися прахові пророка Мухаммеда. Вважалося, що вклонишся хоч разок цьому прахові, і сам станеш наче святий.
Наш кишлак не Мекка, але до нас також приходили.
Правду кажучи, у нас є місце, якому можна і вклонитися. Це могила Узункулака. Дід у ній якийсь похований, віруючі вважають його святим. Могила ця кілометрів за два-три від Ходжакишлаку. Недалеко від гір, там і районний базар близько.
Узункулак — означає «довгі вуха»; але чому святого так прозвали, я не знаю, а спитав у бабусі, то вона, замість пояснити про вуха святого, вчепилася мені у вуха.
— Не твоє це діло, безбожнику! Краще б став біля мене та помолився найсвятішому із святих.
— А навіщо? — спитав я. — Навіщо мені молитися?
— Хто щиро поклоняється святому Узункулакові, у того збуваються всі бажання.
— І відмінником стане?
— Атож. І не пащекуй мені! Заважаєш бабі…
Вона добра, моя бабуся, але дуже сувора. Навмисно переїхала до нас, щоб, як вона сказала, власноручно взятися за моє виховання. До того ж маму на все літо послали в Ташкент на якісь курси підвищення кваліфікації.
Мама і Айшахон узяла з собою.
Тато, як ви самі знаєте, працює в Мирзачулі, вдома буває коли-не-коли.
Бабуся боїться, що я знову втечу з дому. «За хлопчиком треба дивитися та й дивитися!» — торочить вона всьому кишлакові. Але вона даремно боїться. Тікати я поки що не збираюся, хоч і живеться мені тепер несолодко. Самі посудіть: на вулицю не можна, голосно засміятися не можна, поспати довше не можна… Навіть телевізор увімкнути не можна! Бабуся каже,' що телевізор од нечистого і що лихо
