Пригоди двієчника - Худайберди Тухтабаєв

Мішечків, пошитих з різнокольорових ганчірок, виявилося в знахарки п'ять. Там були всякі таблетки і порошки в аптечній упаковці. Пеніцилін, біоміцин, краплі різні… От тобі й ліки, що послав усевишній! Стривай же, бабко, з Хашимджаном жарти короткі!

Я засунув руку в глибоку кишеню Сарохонової безрукавки, витяг жмут замацьканих пожмаканих грошей. Відрахував десять карбованців і побіг в аптеку. Мирабіддинходжі, звісно, можна вірити, але хоч би скільки він говорив, а довести нічого не зможе. Отож йому треба допомогти. І ось чим я вирішив цього досягти: купив проносне й замінив ним усі порошки, що лежали в різнокольорових мішечках.

Бачили б ви, що коїлося на другий день у домі старої шахрайки! Збіглися всі хворі, кого Сарохон «лікувала» самим проносним, і одлупцювали її. Ще й до того забрали собі усі овечі й козячі шкури…

Я цілий день никав по кишлаку, маючи надію спіймати Мирабіддинходжу. Вдома його не було. Я хотів узяти в нього велосипед і з'їздити на розвідку до могили Узункулака.

А Мирабіддинходжі все не було. Я вирішив піти пішки. Чи й не далечінь — якихось два кілометри. За півгодини дійду.

За околицею мене догнав на мотоциклі тато.

— Ія! — здивувався він. — Куди це ти розігнався, Хашимджане?

— Та так, провітритися хочу.

— Поїхали, якщо хочеш, зі мною. Голова сільради попросив затриматися на день, допомогти в одній справі.

— Поїхали, тату!

Я швидко зліз на багажник.

Чудовий у мене тато, скажу я вам. Він і на бульдозері працює, і на тракторі, і машину водити вміє. А мотоцикла свого жене — більш як сто кілометрів витискає.

Вдалині замріли високі тополі, що ростуть коло базару.

Тато звернув ліворуч, ще трохи проїхав, і ми зупинилися. До нас повагом підійшов високий худий чоловік у гімнастерці. Це був голова сільради Абдушукуров. За ним ішов ще один чоловік. Цього я в обличчя не знав.

— Не запізнився? — спитав тато, вітаючись з ними за руку.

— Запізнитися ти не запізнився, — почухав потилицю Абдушукуров, — та бач, яка тут зачіпка виходить… — Він скоса поглянув на мене й запитав — А це що за фруктик з тобою?

— Не фруктик, а Хашимджан Кузиєв, — буркнув я ображено.

Абдушукуров засміявся, підморгнув мені, наче хотів сказати: не гнівайся, мовляв, не впізнав одразу. Але я відійшов геть і однаково почув усю розмову.

Говорив переважно голова сільради. Тато і незнайомий чоловік слухали мовчки, інколи поглядаючи на тополі поблизу могили.

— І знаєте, що він мені сказав? — розповідав Абдушукуров. — «Без згоди духовенства, — каже, — не маєте права руйнувати святе місце!» — «Тут збудуємо піонерський табір, — одказую йому. — А на місці могили Узункулака за планом має бути кінотеатр». — «Ні, — вперся він, — ви не маєте права ображати віруючих, радянський закон не дозволяє руйнувати пам'ятники старовини!» — «Який же це, — кажу, — пам'ятник старовини — могила Узункулака? Це ж типовий розсадник релігійного дурману!» — «Гаразд — погодився раптом мулла Янгок, — руйнуйте могилу, якщо тільки приймете мою умову».

Тато і гість із району пожвавішали, підступилися ближче до Абдушукурова. Той вів далі:

— І знаєте, що він вимагає? Цей пройдисвіт набрався нахабства просити пенсію. «Ви поступитесь мені, я — вам, — нахабно заявив він, — шістдесят карбованців пенсії мене влаштують. Отак і закінчимо полюбовно».

— Та-ак, складне діло, — замислено сказав чоловік з району.

— А що тут складного? — гаряче вигукнув тато. — Ви тільки накажіть, сяду зараз на бульдозер і вмить зруйную це осине гніздо! У мене з ними свій рахунок, з цими дурисвітами…

— Не можна, — сказав Абдушукуров, — і річ тут не в нахабстві мулли Янгока. Ми мусимо поважати почуття віруючих. Звичайно, їх небагато, але вони щиро вірять, що могила Узункулака справді святе місце.

— Ваша правда, — мовив незнайомець, — тут не можна діяти навально. Треба шукати безболісні шляхи, щоб і не зірвати будівництва об'єкта і почуттів віруючих не образити.

Він натяг на лоба капелюха й пішов до штабелів дощок, складених біля дороги. Там стояв критий брезентом «газик». Тато й Абдушукуров подалися за ним.

«Мабуть, вони ще не скоро звільняться», — подумав я, бічком відходячи до кущів, де могила Узункулака.

Здається, я вже казав, що сюди на базар у неділю приїжджає багато люду. Дехкани[12] ближніх кишлаків торгують тут динями, яблуками, персиками та всякими іншими фруктами й овочами. Деякі спритні бабуні приносять навіть шурпу в каструлях і живо збувають її.

Я поволі протискувався поміж людьми і раптом забачив Арифа. Він сидів, притулившись до дерева. Перед ним на землі лежала торбинка з куртом[13].

— Кому курт, кому курт! Дуже смачний курт! — вигукував він своїм писклявим голосом.

Я присів навпочіпки супроти Арифа, узяв одну кульку й поклав у рота.

— Дуже пересолений, — сказав я і поморщився, — навіщо людей дуриш?..

— Битимеш, еге? — затремтів Арифчик. — Помститись хочеш?

— А то ж як?! — серйозно відповів я. — Тепер моя черга показувати фокус.

— Я… я ж… — зіщулився Ариф.

Я засміявся.

— Гаразд, на цей раз вибачаю. А надалі гляди…

— Справді? — просяяв Ариф і зраділо залепетів — Знаєш, я вирішив помогти тобі цього року. Хай сам одержуватиму трійки, а тебе у відмінники виведу. Та ти їж, їж курт. Я сам його приготував. Трохи, щоправда, пересолив, але нічого. Штук