Сестри-вампірки 3 - Надя Фендріх

Урсула працювала медсестрою в біндбурзькій лікарні. Там же, у відділенні судової медицини, ночами працював і Міхай. Під час нічних змін, що їй подобалися більше, ніж денні, Урсула частенько навідувалася до банку крові. Там вони й познайомилися. З’ясувалося, що Урсула – теж вампір (точніше, вампірка), і теж ретельно приховує це від людей.

Якось до лікарні потрапив сусід Цепешів Дірк ван Комбаст. Успішний представник фармацевтичної компанії, він весь вільний час присвячував полюванню на вампірів. Але, потрапивши до ніжних рук Урсули, Дірк пом’якшав. Він вирішив, що просто з небес до нього спустився ангел небаченої краси, і тут же без тями закохався в чарівну медсестру. Звідки ж йому було знати, що Урсула – ніякий не ангел, а справжнісінький вампір?

Але ж і Урсула не здогадувалася, що Дірк – мисливець за вампірами. Аромат парфумів і харизма Дірка зробили свою справу – і медсестра палко відповіла на його кохання. Відтоді минуло чимало часу. Урсула вже була при надії і незабаром мала народити Дірку спадкоємця або спадкоємицю. Але от повідомити йому, що сама вона – вампір, а їхня дитинка, швидше за все, буде напіввампіром, Урсула ніяк не наважувалася.

– Жінка мусить бути загадковою, – відмахувалася вона щоразу, коли Сільванія або Дака радили їй у всьому зізнатися Діркові.

Та й справді, як скажеш мисливцеві на вампірів, що ти одна з них? Дірк полював на вампірів відтоді, як через них опинилася в психіатричній лікарні його матінка. Якось уночі вона побачила справжнісіньких вампірів, але ніхто не повірив їй. Тож Дірк вирішив довести всьому світові, що вампіри насправді існують, а мама – зовсім не божевільна. Ото б він здивувався, якби дізнався, що доказ – у нього під носом, і більше того, цей доказ – об’єкт його шаленого кохання!

– Цікаво, а гер ван Комбаст уже в курсі, що у нього скоро народиться напіввампіреня? – хихотіла Дака.

– Не думаю, – похитала головою Сільванія. – Напевно, Урсула так йому нічого і не розповіла.

– Не розумію я її, – знизала плечима Дака. – Що тут страшного? Напіввампір – це ж мегакруто! Ой, дивися, яка мімішність: Франц бавиться з Карлом-Хайнцем і Карлоттою.

– Угу, три смердючки змагаються, хто з них гучніше пукне, – усміхнулася Сільванія.

З коридору долинув непристойний звук. Двері відчинилися, і на порозі з’явилася Ельвіра з Францом на руках.

– Час спати, кажанчики! Нумо швидко у ліжечка! – вигукнула вона.

– Boi noap! – відповіли близнючки й одразу почали цілувати і щипати пухкенькі щічки, м’яти й тискати рученята і ніжки малюка. Ельвіра зі сміхом притулила Франца до себе – так і дивись, дівчата от-от задушать його своєю сестринською любов’ю.

Але Дака з Сільванією були не єдиними, хто не міг намилуватися Францом. Немов зачарована, Антаназія спостерігала за ним крізь свій монокль. Побачивши малюка, вона пустила по іклах слину. Антаназія облизнулася. Раптом у моноклі з’явилася якась зелена безформна слизька істота.

– А-а-а-а-а! Що це? – заверещала Антаназія, гидливо скрививши рота.

Це був Карл-Хайнц. Помітивши, що на вікні сидить кажан, який, поблискуючи очима, з цікавістю заглядає до кімнати, він витягнув писочок і почав вивчати непроханого гостя. Адже Карл-Хайнц вважав себе не якоюсь там п’явкою, а п’явкою вартовою. Ну то й що, що він маленький? Проте сміливенький! Тож кажану Карл-Хайнц вирішив справити далеко не привітний прийом – щоб знав, як витріщатися у вікна до чужих вампірів. Він гнівно зиркнув на кажана – той миттєво відсахнувся і, розправивши крила, полетів геть. А Карл-Хайнц ще довго дивився йому вслід і думав. Йому здалося, що кажан заглядав у кімнату аж ніяк недурно. Тільки от навіщо? Про всяк випадок Карл-Хайнц вирішив цієї ночі не спати. Зовсім.

– Boi noap, любчики! – сказала Дака Карлотті й Карлу-Хайнцу і вимкнула світло. Вампірійською – рідною мовою трансільванських вампірів – це означало «На добраніч!»

Карл-Хайнц притулився до Карлотти, яка тут же ніжно поцілувала його в обидві щоки і мовою трансільванських п’явок побажала коханому доброї ночі: «Швой швапп!»

Вимкнувши світло, Дака сіла в ліжку.

– Добраніч, Сільваніє! – побажала вона сестрі.

– Добраніч, Дако… – прошепотіла Сільванія.

– На добраніч, мамо! – сказали вони хором.

– На добраніч, мої кажанчики! – відповіла мати.

– На добраніч, татку! – крикнула Дака.

– Boi noap усім! – пролунало з підвалу.

– Добраніч, Франце! – проспівала ніжним голоском Сільванія.

– Бя-я-я! – відгукнувся Франц.

– На добраніч, Карле-Хайнце… – прошепотіла Дака.

– Швой швапп! – пропищав Карл-Хайнц своєю мовою, але Цепеші, на жаль, не розуміли мови трансільванських п’явок.

– Карле-Хайнце! – покликала його Дака.

Карл-Хайнц пустив гази. Усі засміялися: отже, з годованцем усе гаразд. Потроху всі мешканці будинку поринули в сон, навіть не здогадуючись, що незабаром все перевернеться догори дригом і більше ніколи не буде, як раніше. І лише Карл-Хайнц не на жарт бентежився. А коли він все-таки заснув, йому наснилося, що Дака потрапила у якийсь чорний замок і навколо неї з’юрбилися похмурі, темні тіні. Карл-Хайнц прокинувся у холодному слизу і занурився в думки. Що ж міг означати цей дивний лиховісний сон? Та й чи сон то був? Тут Карл-Хайнц пригадав допитливого кажана за вікном, і йому стало зовсім моторошно: той кажан дивився холодним, безжальним поглядом.

Карл-Хайнц народився в Трансільванії. Дака виростила його на уроці мерзотознавства в школі, а коли Цепеші вирішили перебратися жити до Німеччини, взяла з собою. Та Карл-Хайнц добре пам’ятав, який вигляд мають кажани на батьківщині. Вони зовсім не схожі на німецьких кажанів. Вони чорні, немов ніч, з вогненно-червоними, ніби жаринки, очима. Від жахливого погляду цих очей не сховаєшся: він ніби проймає наскрізь.

«Треба порадитися з Лудо Шварцером», – метикував Карл-Хайнц. Лудо – фахівець із передчуттів і пророцьких снів. Тільки як же його запитаєш, якщо мови п’явок він не знає? Карл-Хайнц важко зітхнув. Навіть з Дакою йому не так легко порозумітися. На щастя, вона хоча б володіла мовою жестів і вельми непогано вміла чесати йому животик. Як все ж таки добре, що поруч тихо пускає гази Карлотта, яка розуміє його з напівцьома. Затишно вмостившись поряд із нею, Карл-Хайнц знову заснув. І цього разу його сон був мирний і спокійний.

Вогняні погляди

Новий день не обіцяв Сільванії нічого доброго. Як і будь-який інший день, коли в розкладі стояв урок фізкультури. Сільванія ненавиділа цей предмет дужче, ніж уроки льотної майстерності в їхній колишній школі.

Вчителька фізкультури фрау Беніш була за своєю вдачею сувора й безжалісна. Не випускаючи з рота свисток, вона жваво бігла стадіоном. За нею, висолопивши від утоми язики, пленталися учні класу. Якоб, Лудо і Гелена ще бадьорилися, а от Сільванія сапала десь у хвості колони, ледве встигаючи за іншими. За нею поволеньки бігла сестра. Якщо відверто, ніяких проблем із фізкультурою у Даки не було. Просто ходіння пішки вона вважала марнуванням часу, а біг – і зовсім gumox, повною дурницею й безглуздям. Інша річ – льотна майстерність і флопси! І в тому, і в іншому Дака не мала рівних. Та от біда: відразу після переїзду до Німеччини мама запровадила в їхній родині шість золотих