Артеміс Фаул. Місія в Арктику - Йон Колфер
Його лишалося тільки пожаліти. Не Артеміса, звісно, а психолога…
Школа імені святого Бартлбі для хлопчиків, графство Віклоу, Ірландія, наші дні.
Доктор По відкинувся на м’яку спинку зручного крісла й пробіг очима сторінку, виведену на монітор комп’ютера.
— Ну то що, паничу Фауле, поговоримо трохи? Сподіваюсь, ви не проти?
Артеміс глибоко зітхнув, відкинув зі свого високого блідого чола пасмо чорного чуба, пригладив його. Коли вже люди нарешті втямлять, що його розум, розум Артеміса Фаула, не можна препарувати, мов якусь піддослідну істоту? Таж він, Артеміс, прочитав куди більше книг із психології, ніж ось цей психолог, що береться його консультувати. І навіть опублікував статтю в «Журналі прикладної психології», під псевдонімом, звісно: д-р Ф. Рой Декан Шліппе.
— Я залюбки, докторе. Чом би нам не поговорити… хоча б про ваше крісло? Воно ж вікторіанське, правда?
Доктор любовно погладив обтягнуте шкірою бильце.
— Так, цілковита правда. Це крісло — щось на зразок родинної коштовності. Мій дідусь придбав його на аукціоні «Сотбіз». Цілком може бути, що воно колись стояло в палаці й було одним з улюблених крісел самої королеви.
Артемісові губи розтяглися в ледь помітній посмішечці.
— Та що ви, докторе, кажете? В королівських палацах, як правило, не тримають підробок.
Долоня доктора По ковзнула по потертій шкірі.
— Підробок? Запевняю вас, пане Фауле, це крісло таке справжнє, що справжнішого бути не може.
Артеміс нахилився, щоб роздивитися крісло зблизька.
— Я визнаю, робота дуже добра, але гляньте-но сюди.
По простежив поглядом за пальцем підлітка.
— Ось ці меблеві цвяхи… Бачите перехресні пази на голівках? Зроблено на верстатах, і не давніше, як у двадцятих роках двадцятого ж століття. Вашого дідуся обвели круг пальця. А втім, яка різниця? Головне, що крісло зручне. Це ж просто меблі, еге ж, докторе?
Аби приховати своє збентеження, По люто накинувся на свій ноутбук, заторохкотів клавіатурою, щось друкуючи.
— Що й казати, спритний хід, Артемісе, вельми спритний. Ви винятково розумний хлопчик, як і написано у вашій справі. Захотіли трішечки погратися зі мною? Але, може, ми все-таки повернемося до вашої особи?
Артеміс Фаул Другий розгладив складку на своїх штанях.
— Тут криється невеличка проблема, докторе.
— Справді?! що ж це може бути?
— Проблема полягає в тому, що я дам правильну відповідь, взяту просто з підручника психології, на будь-яке запитання, яке тільки ви зволите мені поставити.
Цього разу доктор По занотовував щось у своєму ноутбуці цілу хвилину.
— Ми таки маємо проблему, Артемісе, — нарешті мовив він. — Але полягає вона не в цьому.
Артеміс ледве стримав посмішку. Зараз і цей пригостить його однією з кількох найвідоміших теорій, які можна злічити на пальцях однієї руки. То який же розлад припишуть йому сьогодні? Розщеплення особистості? А чи, може, схильність до патологічної брехні?
— Проблема полягає в тому, що ви нікого не поважаєте настільки, щоб ставитись, як до рівного собі.
Таке звинувачення захопило Артеміса зненацька. А цей психолог тямущіший за решту своїх колег!
— Не смішіть мене. Декого з людей я таки дуже поважаю й шаную.
— Невже? — кинув психолог, не відриваючись від свого ноутбука. — І кого ж, наприклад?
Артеміс подумав хвильку.
— Альберта Ейнштейна. Його теорії загалом виявилися правильними. А ще Архімеда, давньогрецького математика.
— А як щодо тих, кого ви знаєте особисто?
Артеміс тяжко замислився, але нікого з подібних людей так і не згадав.
— То що? Немає прикладів?
— Ви, докторе По, знаєте начебто відповіді на всі запитання, — здвигнув плечима Артеміс. — То чом не просвітите мене?
По відкрив ще одне вікно на моніторі свого ноутбука.
— Разюче! Щоразу, як це читаю…
— Чи не мою біографію часом?
— Атож, вона багато чого пояснює.
— А зокрема? — мимоволі зацікавився Артеміс.
Доктор По роздрукував сторінку.
— Ну, по-перше, цей ваш помічник, Лаккей. Тілоохоронець, наскільки я розумію. Навряд чи підхожий товариш для такого вразливого хлопчика. Потім ваша мати. Чудова жінка, як на мою думку, але геть не здатна контролювати вашу поведінку. І, нарешті, ваш батько. Якщо вірити написаному тут, то він навряд чи міг правити за гідний рольовий приклад для вас, навіть коли ще був живий.
Це останнє зауваження завдало Артемісові досить сильного болю, але хлопець нізащо не виявив би цього перед психологом: не можна показувати свою слабкість!
— Ваші дані помилкові, докторе, — мовив він. — Мій батько живий. Може, пропав безвісти, але він живий.
— Справді? — перепитав доктор По, ще раз глянувши на сторінку. — А в мене склалося враження, що від нього ось уже два роки як немає звісток. Що й казати, навіть суд визнав його за померлого.
Артемісове серце шалено калатало в грудях, але голос його звучав цілком безпристрасно.
— Мені байдужісінько, що там визнав суд чи Червоний Хрест. Мій батько живий, і я його знайду.
По ще надрукував рядок чи й два.
— Ну гаразд, нехай ваш батько повернеться коли-небудь. І що з того? Ви підете за ним слід у слід? Станете злочинцем, як і він? Чи ви вже стали злочинцем?
— Мій батько
