Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Кожне слово хвальби вашої, — казала вона, — тріумф для мене. Я вибрала вас, найпідлішу людину з усіх, кого знаю, вас, паразита й знаряддя пихатого деспота, щоб рана його була тим глибша і тим дужче ятрила. Хваліться — і відомстите йому за мене! Ви знаєте, як і яким ви прийшли сюди, яким зіщуленим стоїте зараз отут, — ви бачите себе в такому ж жалюгідному світлі, як бачу вас я, — хоч, може, не в такому гидотному. Хваліться ж — і відомстите за мене собі!

Губи йому запінились, на чолі виступив піт. Якби вона — хай на секунду, на півсекунди завагалась, він би дав собі з нею раду, але Едіт була тверда, мов скеля, і не відводила від нього проникливих очей.

— Так ми не розійдемось, — сказав він. — Думаєш, я збожеволів, щоб пустити тебе в такому ошалілому стані?

— Думаєш, — відповіла вона, — що я дам себе затримати?

— Спробуєм, моя люба, — сказав він, з люттю скинувши головою.

— Борони вас боже підходити! — застерегла Едіт.

— А що, — мовив він, — коли ніякої похвальби не буде? Що, коли і я поверну голоблі? Ну-ну, — знову сяйнув зубами. — Мусимо порозумітися, інакше і я втну яку-небудь несподіванку. Сідай, сідай!

— Запізно! — скрикнула вона, і з очей їй, здавалось, і справді креснуло полум’я. — Я вже пустила своє ім’я на вітер! Я вже вирішила нести ганьбу, що ляже на мене, — знаючи, що вона незаслужена, — і ви це знаєте, — тільки він цього не знає, не знатиме і не дізнається ніколи. Я помру, але не озвуся ні словом. Тому-то я й є з вами тут наодинці, глупої ночі. Тому й зустріла вас тут, під фальшивим ім’ям, як ваша дружина. Тому й хотіла, щоб оті двоє мене бачили і бачили, що я лишилася. Тепер ніщо вже не врятує вас.

Він радо продав би душу, тільки щоб вона з її сліпучою красою прикипіла до підлоги, опустила б руки й була віддана на його ласку. А дивитися на неї без страху не міг. Він бачив у ній необорну силу. Він бачив, що вона в нестямі і що непогамовна її ненависть не спиниться ні перед чим. Стежив очима за рукою, що її такий дикий, такий протиприродний намір прикував до цих білих грудей, і думав, що коли ця рука не влучить у нього, вона вдарить у них.

Отже, ступити до неї він не рискнув, але позад нього були двері, якими він увійшов, і він ступив крок назад, щоб їх замкнути.

— Наприкінці дозвольте попередити вас — будьте обережні, — сказала вона, посміхнувшись. — Вас зраджено, як буває з усіма зрадниками. Хтось дав знати, що ви є в цьому місті, чи повинні бути, чи були вже. Сьогодні вранці я на власні очі бачила в кареті мого чоловіка.

— Брешеш, повіє! — вигукнув Турбот.

В цю мить у коридорі голосно задзеленчав дзвоник. Турбот пополотнів, а вона піднесла руку, наче чарівниця, що накликала цей звук.

— Ось! Чуєте?

Він наліг спиною на двері, бо побачив у ній якусь переміну, й подумав, що вона хоче проскочити повз нього. Але вона вислизнула в протилежні двері — до спальні, зачинивши їх за собою.

Як тільки вона відвернулась від нього, як тільки схитнулася в своїй незламній неприступності, він відчув, що здатен узяти над нею гору. Мабуть, раптовий страх, викликаний цим нічним дзвінком, зламав її — тим більше, коли вона в такому перезбудженому стані. Він притьмом одчинив двері й кинувся в спальню.

В кімнаті було темно, а що вона не озивалася, мусив вернутися назад, по лампу. Піднісши лампу догори, роззирався навкруги, чи не причаїлася вона в якомусь кутку, та в спальні нікого не було. Не було нікого і у вітальні, і в їдальні, що їх він обійшов непевними кроками незнайомої з місцем людини, боязко оглядаючись і зазираючи за кожну завісу та канапу. Не було її і в коридорі — це він побачив з першого ж погляду.

Весь цей час дзвоник не вгавав, і з того боку калатали в двері. Він поставив лампу на підлогу і, підійшовши до дверей, прислухався. Кілька голосів говорили нараз, не менш, як двоє з них — по-англійському; хоч які товсті були ті двері, хоч який галас стояв за ними, він занадто добре знав один із голосів, щоб сумніватися, кому він належить.

Він знову вхопив лампу й ще раз пробігся по всіх кімнатах — на порозі кожної обертався, підносячи лампу над головою, усе шукав її. Коли спинився отак у спальні, увагу його привернули двері, що вели в маленький коридорчик. Підійшовши, побачив, що їх зачинено ззовні, але виходячи, Едіт загубила вуаль, і її затиснуло дверима.

Весь цей час на сходах дзвонили і гримали кулаками та ногами.

Він не був боягузом, але все це разом — і цей галас, і те, що відбулося допіру, і незнайоме помешкання, в якому ще погано орієнтувався, і зруйновані плани (дивна річ, але він почувався б набагато сміливіше, якби плани ті здійснились), і незвичайна пора, і думка, що він не має до кого звернутися за дружньою послугою, а найдужче — раптове усвідомлення того, від чого навіть його серце закалатало, мов важкий злиток олова, — що людина, довір’я якої обманув і яку так підло зрадив, стоїть тут-таки, готова зірвати з нього машкару, — все це наповнило його сліпим жахом. Він шарпнув двері, в яких защепило вуаль, та вони не піддались. Тоді одчинив вікно й глянув крізь шпарини жалюзі униз, на двір, — до землі було далеченько, а каміння бруку було безжальне.

Стукіт та дзвінки не вщухали — страх теж. Він знов підійшов до тих самих дверей, шарпнув кілька разів — щоразу одчайдушніше, і нарешті виламав. Побачивши поруч вузенькі сходи, відчувши свіже нічне повітря, він повернувся назад, підхопив капелюх та плащ, причинив як міг двері, крадькома спустився вниз з лампою в