Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Який сьогодні день? — спитав він у лакея, що готував йому стіл до обіду.

— День, сер?

— Середа?

— Середа, сер? Ні, сер. Четвер, сер.

— Я й забув. А година? Я не накрутив годинника.

— За кілька хвилин п’ята, сер. Довгу, напевне, подорож відбули, сер?

— Так.

— Поїздом, сер?

— Так.

— Баламутна штука, сер. Я-то поїздом не дуже їжджу, сер, але джентльмени частенько так кажуть.

— Тут багато джентльменів буває?

— Взагалі-то чимало, сер. Але зараз нема нікого. Затишшя, сер. Всюди тепер затишшя.

Він не відповів, тільки сів на софі, де був лежав, схилився на руки на колінах і втупив погляд у підлогу. Він ні на хвилину не міг зібрати свою увагу. Та втікала куди завгодно — тільки не в сон.

Надаремно випив він силу вина по обіді. Безсоння його годі було збороти такими штучними способами. Думки його, ще безладніші, ще немилосердніше тягали його за собою — як дикі коні, що волочать злочинця, засудженого на цю кару. Ні забуття, ні відпочинку!

Як довго сидів він, п’ючи та борсаючись думками в різні боки, — це він знав менше, ніж будь-хто. Знав тільки, що сидів довго і сидів при свічках, коли раптом здригнувся й завмер від жаху, наслухаючи.

Бо цього разу то було вже не видиво. Земля двигтіла, будинок трусився, у повітрі неслося щось, стрімко і люто! Відчув, як воно підлетіло і промайнуло стрілою; і навіть коли, підбігши до вікна, побачив, що то — все одно стояв скулений, наче й дивитись на нього було небезпечно.

А, прокляття на того вогненного диявола, що так плавно гуркоче в розлогу долину і, позначивши шлях свій смугою світла і бурого диму, щезає! Він мав відчуття, ніби його вихопили з того шляху, не давши розтерзати на шмаття. Він навіть тепер кулився і дрижав, коли й найменший відгомін уже затих, а освітлена місяцем колія, що збігалася ген в одну точку, лежала мовчазна й порожня, мов пустеля.

Неспроможний заснути, відчуваючи, — а чи так йому лише здавалось, — як невідпорно вабить його та колія, він вийшов і брів уздовж неї, краєм, де розкидані вуглинки усе ще диміли, позначаючи путь поїзда. Пройшовши з півгодини в тому напрямі, куди він зник, повернув назад, знову-таки краєм колії, і, поминувши садок готелю, пройшов ще чимало, з цікавістю розглядаючи містки, сигнали та ліхтарі й питаючи себе, коли промчить другий диявол.

Двигтіння грунту; швидка вібрація у вухах, далекий свист, тьмяна пляма світла, що, наближаючись, обертається на два червоні ока і бухання вогню, що мече жаринки вугілля; невідпорна навала величезної ревучої озії, порив вітру, гугіт! Ще один пролітає мимо, а він хапається за якусь хвіртку, немов боячися кинутись під колеса!

Він почекав ще на одного, тоді ще. Повернув назад, туди, де пристав був уперше, потім знову прийшов сюди і все виглядав, крізь невідчепні свої видива, наближення цих чудовиськ. Никав круг станції, вичікуючи, коли хоч одне з них спиниться тут, а коли одне спинилося і його відчепили, щоб напоїти водою, він стовбичив поруч, оглядаючи важкі колеса та мідяне чоло, й думав, яка нещадна сила і міць таїться у ньому. Уф! Подивитися тільки, як повільно обертаються ці величезні кола, й уявити собі, як вони наїжджають на тебе і чавлять!

Збуджений вином, спраглий спочинку — цієї спраги, попри всю його втому, ніщо не могло вгамувати, — він міг думати лише про це, і думки ті набирали для нього хворобливої значущості. Навіть у номері, куди він вернувся близько півночі, вони й далі насідали на нього, і він усе сидів, чекаючи, коли примчить наступний.

Те саме було і в ліжку, до якого він удався без жодної надії на сон. Лежав, наслухаючи, а коли чув двиготіння, підходив до вікна — звідти все було видно — дивитись на тьмяне світло, що обертатиметься на два червоні ока і бурхання вогню, що мече жаринами вугілля, на стрімкий біг велетня, що проноситься мимо, і на смугу диму та світла уздовж долини. Потім поглядав у той бік, куди хотів вирушити вже на світанні, бо тут спочинку для нього не було, і знову лягав, терзаний видивом своєї подорожі і невпинним дзеленьканням, цокотом та стукотом коліс, аж доки з’являлося наступне чудовисько. Так тривало цілу ніч. Замість відновити самовладання, він, здавалося, дедалі більше втрачав його. Коли зайнялося на світ, він усе ще мучився безладними гадками, все ще відсував впорядкування їх до сприятливішого часу. Минуле, теперішнє, прийдешнє — все це, переплутавшись, пливло перед ним, і він утратив будь-яку здатність зосередитись на чомусь одному.

— Коли, кажете, маю я виїхати звідси? — спитав він у лакея, що вчора слугував йому, а тепер зі свічкою в руках увійшов до кімнати.

— О чверть на п’яту, сер. Експрес проходить о четвертій, сер. Тільки не зупиняється.

Він потер голову, що тіпалась болем, і глянув на годинник. Майже пів на четверту.

— Опріч вас, певно, ніхто не сідатиме, сер, — зауважив лакей. — Є тут ще двоє джентльменів, але вони чекають на поїзд до Лондона.

— Ви, здається, казали, тут нікого нема, — мовив Турбот, зі слабкою подобою посмішки, якою всміхався, коли сердився або підозрював неправду.

— Тоді не було, сер. Джентльмени приїхали вночі, місцевим поїздом, сер. Теплої води, сер?

— Не треба. І свічку заберіть. Мені досить денного світла.

У ліжку він лежав піводягнений, і, щойно лакей пішов, був уже біля вікна. Холодний поранок заступив ніч, і небо уже червоніло загравою. Обмив лице та голову водою, яка нітрохи не остудила його, поспіхом убрався, сплатив рахунок і вийшов.

Свіже повітря війнуло неприємним холодком. Стояла рясна роса, і його, розгарячілого, обсипало морозом. Глянувши на місця, де гуляв учора, на сигнальні ліхтарі, мерхлі й непотрібні при ранковому світлі, повернув лице туди, де над землею поволі вставало осіянне сонце.