Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Як дивно, що ти приїхала сама, кохана, — мовив він, увіходячи.

— Що?!

Кинула це так різко, так стрімко повернула голову, так грізно звела брови, такою нехіттю війнула на нього, що він так і закляк, з лампою в руці.

— Я кажу, — озвався нарешті, ставлячи лампу на стіл і посміхаючись своєю щонайчемнішою посмішкою, — як дивно, що ти приїхала сама! То була вже зайва обережність, що могла навіть пошкодити. Треба було найняти собі покоївку в Гаврі чи в Руані, і для цього ти мала часу більш ніж досить, хай би навіть ти була найвибагливішою та найпримхливішою (так, як ти є найчарівнішою, кохана) з усіх жінок.

Очі її чудно, зблиснули, але стояла так само, обпершись на крісло, й не сказала ні слова.

— Ти ще ніколи не була така гарна, як зараз, — мовив Турбот. — Дійсність перевершила навіть той образ, який я виношував у собі під час цих жахливих випробувань і в який вдивлявся удень і вночі.

Ані слова. Ані погляду. Очі цілком невидимі під довгими віями, але голова не схилена.

— Тяжкі, жорстокі були умови, — посміхаючись, вів далі Турбот. — Та тепер їх виконано. Вони вже в минулому, й завдяки їм теперішнє здається тим більш принадним й безпечним. Притулок ми знайдемо у Сіцілії. У цім наймилішім, найпривільнішім куточку світу, душе моя, чекає нас винагорода за наше рабство.

Веселий, він рушив до неї, аж тут Едіт схопила зі столу ніж і сахнулася на крок.

— Ні з місця! — мовила вона. — Бо вб’ю вас!

Раптова ця переміна, шалена лють і виразна огида, якою блиснули її очі і заяріло чоло, примусили його спинитися, немов перед спалахом огню.

— Ні з місця! — повторила вона. — Не підходьте, якщо вам життя дороге!

Стояли обоє, дивлячись одне на одного. Подив… Подив і гнів вималювались йому на виду, але він опанував себе й жартівливим тоном промовив:

— Ну-ну, годі! Дай спокій! Ми самі, ніхто нас не бачить і не чує. Невже ти думаєш залякати мене оцими цнотливими вибриками?

— Невже ви думаєте залякати мене, — з притиском відповіла вона, — щоб я відмовилась від свого наміру, від свого рішення, — нагадуючи, що тут нікого нема, і я беззахисна? Мене, що вмисне приїхала сюди сама! Та якби я вас боялася — хіба б я вас не уникала? Якби я боялася — хіба була б я тут, глупої ночі, хіба казала б у вічі те, що маю сказати?

— Але що саме, чарівна відьмо? — спитав він. — Чарівніша у люті, ніж будь-яка інша жінка в найкращому гуморі?

— Я нічого не скажу, — відрізала вона. — Доки не сядете он на той стілець, хіба повторю ще раз: не підходьте, до мене! Ні кроку більше! Інакше — бог мені свідок — уб’ю!

— Ти не плутаєш мене, бува, зі своїм чоловіком? — вискалив зуби він.

Не вдостоївши його відповіддю, вона простягла руку, вказуючи на стілець. Він прикусив губу, насупився, засміявся й сів, повен розгубленості й нетерпіння, яких не здатний був приховати, хоча, гризучи нервово ніготь і поглядаючи на неї скоса, з гірким розчаруванням, усе ж удавав, ніби його тішать отакі вереди.

Вона поклала ножа на стіл і, торкнувшися рукою грудей, сказала:

— Тут у мене сховано дещо, — аж ніяк не любовна витребенька. І я радше пущу його в хід, аніж маю знести ще один ваш дотик, — ви знаєте, про що я кажу, — і знищу вас без жалю, як знищила б кожну іншу гадину.

Він удавано засміявся і попросив скорше кінчати цю виставу, бо вечеря холоне. Але погляд, потай кинутий на неї, був понурий та злий, і він навіть тупнув ногою, пробурмотівши прокляття.

— Скільки разів, — почала Едіт, уп’явши в нього темні, як ніч, очі, — ви, з вашим підлим зухвальством, завдавали мені образ і зневаг? Скільки разів ви, з вашими бездоганними манерами, з вашими ущипливими словечками і поглядами, кпили собі з моїх заручин і з мого шлюбу? Скільки разів ви підсипали солі на мою рану — мою любов до тієї чистої, покривдженої дівчинки — й роз’ятрювали її? Скільки разів роздмухували вогонь, в якому я корчилась від болю два роки, і підстренчували мене на помсту тоді, як він пік найбільше?

— Я не маю ніякого сумніву, мадам, — відповів він, — що облік ви провели сумлінно, і що він доволі точний. Але годі, Едіт! Для такого бідолахи, як твій чоловік, цього було цілком достатньо…

— Та якби, — перебила вона, дивлячись на нього з таким презирством й огидою, аж він зіщулився, попри всю свою зухвалість, браваду, — та якби всі інші причини моєї зневаги до нього розвіялись, як пух, я б так само зневажала його тільки за те одне, що його улюбленцем і радником були ви!

— Саме з цієї причини ви й утекли зі мною? — в’їдливо спитав він.

— Так. І з цієї ж причини ми бачимося з вами востаннє. Нікчема. Сьогодні зустрілися, сьогодні й розійдемось. Я й на хвилину не лишуся тут, коли все скажу.

Він скинув на неї повний злоби погляд і схопився рукою за стіл, але не встав, не озвався ні словом, ні жестом.

— Я — жінка, — твердо вела далі Едіт, — яка з дитинства звикла до сорому і безсердечності. Мене пропонували й відкидали, вихваляли й виставляли напоказ, доки мені всю душу не вивернуло. Я не мала нічого — ні набутого, ні вродженого, — що належало б мені самій, — ні, все виносилося на люди, на торг, аби підвищити мені ціну, як товар, про який кричать на вулицях. Мої бідні, гордовиті друзі бачили все це й потурали цьому, і те, що лучило мене з ними, умерло в моїй душі. До жодного з них не маю