Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Так, я здогадувався, — ствердив він.

— І розраховували на це, — підхопила вона, — тому й переслідували мене. Я збайдужіла до всього — байдужість стала моїм єдиним захистом від рук, в які я потрапляла щодня і які й виплекали в мені ту байдужість — і, знаючи, що одруження врятує мене принаймні від цього щоденного обмацування, я дозволила продати себе так ганебно, як продається невільниця в нашийнику. Ви знаєте це.

— Так, — вищирив він всі свої зуби, — знаю.

— І розраховували на це, — знов підхопила вона, — тому й переслідували. Від першого ж дня свого подружнього життя я знову зазнала такої ганьби — таких відвертих домагань і переслідувань з боку одного негідника, мовби мені щокрок тицяли записку найвульгарнішого змісту, — що, здавалось, гіршого приниження я в житті не знала. Ганьбу цю мій чоловік сам мені накинув, сам обплутав мене нею, сам, власними руками, з власної волі, сотні разів впихав мене у це! Що ж, коли двоє людей не давали мені ані хвильки спокою, коли двоє людей змусили мене одмовитись од останнього мого притулку любові і ласки, — під загрозою занапастити ту, кого я любила, коли я металася між ними двома і, втікаючи від одного, трапляла у руки другому, — я зненавиділа обох. Не знаю кого більше — пана чи лакея.

Він не спускав очей з Едіт, що стояла перед ним в тріумфі своєї розгніваної вроди, рішуча й безстрашна. Він викликав у неї не більше страху, як червак.

— Що вам казати про честь чи про цнотливість! — вела вона далі. — Що значать ці слова для вас, — тим паче з моїх вуст! А що, коли я скажу, що від найлегшого дотику вашої руки кров мені стигне з огиди? Що від тої пори, коли я вперше побачила й зненавиділа вас, і дотепер, коли ота інстинктивна нехіть дужчає з кожною хвилиною, — ви завжди були для мене найбридкішим створінням, якого й світ не знає? Що тоді?

— Овва! Ну, й що тоді, моя королево? — з тихим сміхом відповів він.

— Що було того вечора, коли, осмілівши після сцени, свідком якої ви стали, ви наважились прийти поговорити зі мною?

Він знизав плечима і знов засміявся.

— Що було? — повторила Едіт.

— У вас така чудова пам’ять, — відказав він, — що ви, без сумніву, самі все пригадаєте.

— Пригадаю, — мовила вона. — Слухайте ж! Пропонуючи мені втечу, — не цю, а таку, яку ви собі уявляли, — ви сказали: тим, що я дозволила вам це побачення, про яке всі дізнаються, якщо цього захочете ви, тим, що не раз приймала вас сам на сам і раніше — створювала для цього умови, як ви висловились, тим, що відверто зізналася вам, що почуваю до свого чоловіка лише огиду, а до себе — лише байдужість, — тим усім, сказали ви, я сама прирекла себе на погибель, бо дала вам змогу очорнити мене, і якщо я ще живу, зберігши ім’я добропорядної жінки, то тільки з вашої ласки.

— В любові і плутні путні… — посміхнувся він. — Стара приказка…

— Тої ночі,— казала далі Едіт, — боротьба, що так довго точилася в мені з чимсь — не знаю з чим… то не був страх втратити добре ім’я… хіба що отой останній притулок на землі — скінчилася. Від тої ночі я зреклася всього, крім помсти й ненависті. Я нанесла удар, що кинув у порох вашого пихливого пана, а вас кинув сюди, перед мене, щоб ви могли дивитись на мене і знати, що я думаю.

Виригнувши прокляття, він зірвався з місця. Вона засунула руку за корсаж, і жоден палець її не затремтів, жодна волосина на голові не ворухнулася. Застигли обоє — він і вона; їх відокремлював лише стіл та стілець.

— Коли я забуду, що оцей чоловік тої ночі притискав свої губи до моїх і обіймав мене, як обійняв був сьогодні, — сказала Едіт, показуючи на нього, — коли я забуду тавро його поцілунку на моїй щоці — щоці, до якої мало б торкнутись невинне личко Флоренс, коли я забуду ту хвилину зустрічі з нею, коли тавро те іще пекло мене, а я раптом збагнула, що, рятуючи її від упосліджень, накликаних моєю любов’ю, я своїм зганьбленим ім’ям зганьбила і її ім’я, і що в уяві її я завжди буду першим у її житті порочним створінням, від котрого вона відсахнулася з відразою, — отоді, мужу мій, з яким віднині я розлучилася, отоді й забуду ці два останні роки та зло, що я тобі вчинила, і з’ясую тобі всю правду!

Вона на мить звела свої палючі очі на Турбота й простягла у лівій руці кілька конвертів.

— Дивіться, — зневажливо мовила вона, — все це ви адресували мені під вигаданим ім’ям — один я одержала тут, інші — по дорозі. Печатки не зламані. Забирайте!

Зібгавши листи, вона жбурнула їх йому під ноги. Коли знову глянула на нього, на обличчі її грала посмішка.

— Ми і зустрілися, і розійдемось сьогодні, — мовила вона. — Дарма ви так скоро розмріялись про плотські утіхи в Сіцілії. Вам слід було б мастити та влещувати вашого хазяїна, грати свою підленьку роль ще років зо два, тоді ви забагатіли б ще більше. Дорого вам обійшлася ваша ласолюбна відставка!

— Едіт! — з погрозою звів на неї руку. — Сядь! Досить уже! Який демон у тебе вселився?

— Ім’я їм — легіон, — гордо випроставшись, відповіла вона, немов хотіла стерти його на порох. — Ви їх виростили, разом з хазяїном, на плодючому грунті, і тепер вони роздеруть вас обох. Іди, нещирий чоловіче — нещирий перед ним, перед його чистою дитиною, нещирий у всьому і всюди, — іди, хвалися, що мене мав, і хоч раз у житті скрегочи зубами від власної брехні!

Він стояв перед