Домбі і син - Чарльз Діккенс
Її несила було збутися, навіть сонце не здужало прогнати її. Була вона тут і наступного ранку, і вдень, і ввечері. Особливо виразна й похмура була ввечері, як виявиться далі.
Джон Турбот пішов кудись з рекомендаційним листом од їхнього друга, і Гаррієт залишилась удома сама. Перебула на самоті кілька довгих годин, і ні сіре, непривітне надвечірня, ні сутінки, що насувались, аж ніяк не поліпшили її пригнічений настрій. Образ брата, давно не баченого і майже що чужого, поставав перед нею у щораз іншому вигляді, напуваючи її ляком. Вона бачила його мертвим, умирущим; їй здавалось, що він кличе її, дивиться на неї, супить брови. Картини, що малювала її уява, були такі реальні та яскраві, що, коли посутеніло, Гаррієт і голову боялася підвести, щоб десь у темному кутку не вздріти отого видива — плоду її збуреної фантазії. Раз їй явно привиділось, що він ховається в сусідній кімнаті, і хоч вона чудово усвідомлювала, яка це маячня, і не вірила їй, все ж примусила себе встати й піти туди — ради душевного спокою. Та марно. Тільки вона повернулася назад, як кімнату тут же наповнили ті самі страхітливі тіні, а щоб відкинути від себе ті невиразні страхи, їй треба було б сили не меншої, ніж зрушити з місця камінні гіганти, врослі у землю.
Вже майже зовсім споночіло, і Гаррієт, схиливши голову на руку, сиділа біля вікна, коли, відчувши раптом, як потемнішало в кімнаті, звела очі й мимохіть скрикнула. Крізь шибку на неї дивилось бліде, перелякане обличчя, з блудними очима, що наче шукали чогось у кімнаті, та за мить, спинившись на ній, загорілися вогнем.
— Впустіть мене! Впустіть мене! Мені треба поговорити з вами! І рука закалатала в шибку
Гаррієт відразу впізнала жінку з довгим чорним волоссям, яку колись однієї дощової ночі прихистила, пригріла й нагодувала. Природно, що, згадавши собі її безтямну поведінку, налякана Гаррієт, одсунувшись од вікна, застигла в тривозі і нерішучості.
— Впустіть мене! Дайте поговорити! Я вдячна вам, лагідна, слухняна… все, що хочете. Тільки дайте поговорити з вами!
Палка, благальна мова, серйозність обличчя, тремтіння двох побожно зведених рук, нотка жаху в голосі, що знаходила відгук в душі самої Гаррієт, перемогли її. Вона кинулася відчиняти двері.
— Можна зайти чи говорити тут? — сказала жінка хапаючи її за руку.
— Ну, і чого ви хочете? Що маєте сказати?
— Небагато, та тільки дайте мені сказати бо так і не скажу ніколи. Мене аж підмиває піти звідси. Начеб хто силою тягнув. Впустіть же, коли можете мені повірити цей один-однісінький раз!
Настирливість її знов перемогла, і обоє ввійшли у кухоньку, де вона вже сиділа колись біля вогню, їла та сушила одежу.
— Сядьте тут, — мовила Аліса, уклякнувши біля неї — і дивіться на мене. Ви мене пригадуєте?
— Так.
— Пригадуєте, я казала вам, хто я така і звідки прийшла — в лахмітті, зі скаліченою ногою, під тим страшенним вітром і дощем?
— Так.
— Пам’ятаєте, як я ще раз прийшла уночі, кинула в болото ваші гроші, прокляла вас і весь ваш рід? Тепер бачите — я перед вами на колінах. Думаєте я менш щира, як тоді?
— Якщо ви хочете просити пробачення. — м’яко мовила Гаррієт.
— Зовсім ні! — відрізала та, з гордим спалахом в очах. — Я прошу тільки, щоб мені повірили. А зараз самі скажете, чи варта я довір’я як тоді, так і зараз.
Вона й далі стояла навколішках, втупивши очі в вогонь, він висвітлював. Ті загублену вроду, виблискував на чорних розмаяних косах. Одне довге пасмо вона перекинула через плече, намотала на руку і, смикаючи та покусуючи його в задумі, вела далі:
— Коли я була молода й гарна, а за це, вона зневажливо сіпнула волосся в руці, - не те що не шарпали, а й не могли надивуватися ним, мати моя, що не дуже то цікавилась мною в дитинстві, визнала мої достоїнства, почала милувати мене і пишатися мною. Вона була бідна, ненаситна на гроші і думала заробити на мені. Якійсь високій пані і в голову не прийшло б так поставитись до своєї доньки — такого не буває, і всі те добре знають. Видно, матері, що отак виховують своїх дочок — так, що з цього тільки зло виходить, — трапляються тільки серед таких злиднів, як ми.
Задивившись у вогонь — немов забувшись, що її слухають, Аліса повела мову далі, наче вві сні, все тугіше намотуючи на пальці довге пасмо.
— Що з того вийшло, можна й не говорити. У таких, як ми, це не приводить до безчесних шлюбів — тільки до безчестя й погибелі. І мене привело до безчестя й погибелі — погибелі.
Стрепенувшись, вона відірвала замислений погляд від вогню і, дивлячись Гаррієт в обличчя, мовила:
— Я марную час, а він дорогий. Одначе, якби я всього цього не передумала — не була б я тут. Мене, кажу, це довело до безчестя й погибелі. Я стала лялькою, якою побавилися трошки і викинули — ще жорстокіше й без душніше, ніж це з ляльками роблять. І знаєте хто це зробив?
— Чого ви питаєте мене? — сказала Гаррієт.
— А чого ви тремтите? — гостро глянула на неї Аліса — Те, що він зробив, обернуло мене в диявола. Я впала в безчестя й погибель і падала дедалі нижче. Мене вплутали в одне пограбування в усе, крім поділу краденого, — а потім піймали й поставили на суд. У мене не було ні грошей, ні друзів. І хоч я була ще зовсім юна дівчина, я радше пішла б на
