Маленький лорд Фонтлерой - Френсіс Ходжсон Бернетт
— Гм, це дитяча кімната, — вимовив він, ледве даючи собі раду з хвилюванням. — Чия ж вона? Кому належить?
— Зайдіть та роздивіться усе, — мовила Довсон. — Це все належить вам!
— Мені?! — вигукнув Фонтлерой. — Мені? Як це? Від кого вони, ці забавки?
Хлопчик кинувся до стола, уже не стримуючи радісних вигуків. Він ніяк не міг повірити своєму щастю. Очі аж сяяли від утіхи.
— Це дідусь! — вимовив Фонтлерой. — Я знаю, це дідусь!
— Так, це його світлість, — потвердила Довсон. — І якщо ви будете гарним хлопчиком, якщо не будете комизитися і вередувати, якщо будете чемним і привітним, то отримаєте від його світлости все, що тільки забажаєте.
То був справді незвичайний ранок. Стільки ж бо всього належало пізнати. І кожне нове відкриття викликало таке захоплення, що годі було перейти до наступного. Седрика надзвичайно здивувало, що все це приготували для нього одного, що поки він іще був у Нью-Йорку, хтось приїхав із Лондона спеціяльно для того, аби приготувати для нього кімнату, хтось подбав про книжки і забавки, які найбільше його цікавили.
— Чи є на світі ще хто такий добрий, як мій дідусь? — звернувся він до Довсон.
На обличчі Довсон з'явився якийсь непевний вираз. Вона була не надто високої думки про його графську світлість. Хоча жінка іще не дуже довго жила у замку, проте і цього часу їй вистачило, аби наслухатися від слуг про примхи старого графа.
— Скільки то мені доводилося служити в різних господарів, скільки набачився їхніх примх, а такого прикрого старого, як тут, не видів, — говорив високий лакей.
А слуга, котрий мав на ім'я Томас, ще розповідав усім, як ото граф напучував містера Гевішема перед тим, як Седрик мав приїхати до маєтку.
— Нехай малий робить що хоче, заваліть його кімнату забавками, — давав вказівки граф. — Нехай бавиться досхочу — то й думати покине про матір, забуде її дуже швидко. Розважайте його чим тільки можна, щоб його думки увесь час були чимось зайняті, — і не матимемо з ним жодних клопотів. Така вже натура у тих хлопчиськів.
Хай там що, але графа чекало неабияке розчарування: даремно він так був упевнений у тому, що знає дитячий характер, а тим більше свого внука. Тієї ночі граф погано спав. Ранок провів у своїй кімнаті, проте ополудні, властиво після снідання, послав за хлопцем.
Фонтлерой відразу подався на дідусів поклик. Хлопчик побіг по сходах, підстрибуючи на радощах. Граф чув, як він пробіг через вітальню, а тоді двері прочинилися і влетів до кімнати, з рум'янцями на щоках. Очі аж світилися.
— Я чекав, що ви за мною пошлете, — вимовив він. — Давно був готовий прийти, бо так вам вдячний за всі ті забавки! Справді, дуже-дуже дякую! Я ото цілісінький ранок бавився.
— Ага, сподобалися забавки? — відразу поспитав граф.
— Ще й як! Годі описати! — захоплено випалив Фонтлерой. — Там навіть виявилася одна гра, подібна на бейсбол, тільки що грати треба на дошці чорними і білими битками, а потім іще якось треба записувати рахунок. Я спробував навчити Довсон, але вона спершу ніяк не могла зрозуміти правил. Знаєте, вона й у бейсбол ніколи не грала, бо жінки у бейсбол не грають. Боюся, що я не дуже добре їй усе пояснив. Але ви знаєте цю гру, правда?
— Взагалі-то не певен, — відповів граф. — Це американська гра, правда ж? Вона, може, подібна на крикет?
— А я ніколи не бачив, як грають у крикет, — відповів Фонтлерой. — Зате містер Гобс кілька разів брав мене зі собою на бейсбол. Оце гра! Так захоплює, що ну! А хочете, я принесу цю гру і покажу вам? Може, це вас трохи розважить, то й про свою ногу забудете. А сьогодні як — дуже болить?
— Та, втішного мало, — хитнув головою граф.
— Тоді, певно, грою не дасться вас відволікти, — стурбовано вимовив хлопчик. — Може, навпаки, тільки надокучатиме? Що скажете? Хочете побачити чи ні?
— Іди принеси, — проказав граф.
Такого ще не траплялося — бесідувати ото з хлопчиком, який пропонує навчити його забави. Але ця новизна графа розважала. Коли Седрик повернувся з коробкою, на губах графа з'явилася ледь помітна посмішка, а очі виказували нетерпіння побачити, що буде далі.
— Можна, я присуну столик ближче до вашого крісла? — поспитав Седрик.
— Закалатай у дзвінок, нехай прийде Томас і пересуне, — відповів йому граф.
— Та ну, я й сам це можу зробити, — відказав Фонтлерой. — Він не такий важкий.
— Добре, — погодився дідусь.
Коли граф спостерігав, як Седрик зосереджено взявся пересувати столик, посмішка на його вустах зробилася ще помітніша. Та ось врешті столик посунуто. Седрик витягнув гру з коробки і розклав на столі.
— Вам буде дуже цікаво, якщо ви ото вперше в це граєте, — сказав Фонтлерой. — Дивіться, ви будете грати чорними битками, а я білими. Оце гравці. Вони оббігають поле — і це рахується одне коло… а це аут… а це перша база, а отут друга… І третя… а оце називається «дім».
Хлопчик захоплено пояснював усі деталі гри. А далі ще в особах зобразив, як у дуже складній позиції було перехоплено м'яча того незабутнього дня, коли містер Гобс узяв його на справжню гру. Було напрочуд приємно спостерігати за його жвавими жестами і щирою втіхою, що виражалася у цілій його маленькій доладній постаті.
Та врешті пояснення залишилися позаду і вони почали грати. Графові не було аніскілечки нудно у його товаристві. Його юний партнер був цілком поглинутий грою: захоплено сміявся, коли йому вдавалися кидки, особливо коли дія відбувалася побіля «дому», — але не менше тішився і з успіхів суперника, отож гра приносила усім одне задоволення.
Якби тиждень тому хтось описав графові Дорин-курту картину, як ото якогось ранку він геть забуде про свою ногу і свій норов і що змусить його про це забути не що інше як дитяча гра (чорні і білі битки на яскраво помальованій дошці), у яку він бавитиметься з золотоволосим хлопчиком, — то граф, поза всяким сумнівом, лише б розсердився, почувши такі дурниці. Але зараз усе було саме так: за грою він забув про все і про всіх, тому поява Томаса, який повідомив про прибуття гостя, застала господаря Доринкурту геть зненацька.
Гість, поважний літній пан, увесь вбраний у чорне, — а був то не хто інший як священик з тутешньої парохії, — як тільки-но ступив на поріг і на власні очі уздрів цю дивовижну сцену, то від
