Маленький лорд Фонтлерой - Френсіс Ходжсон Бернетт

— Гаразд, — погодився граф, — можеш спробувати.

Седрик подав дідусеві ціпок і допоміг йому підвестися з крісла. Звичайно це робив лакей, і граф завжди нарікав, коли його мучив біль. Зазвичай граф не вирізнився стриманістю і терплячістю, отож дужі кремезні лакеї у розкішних лівреях зі страхом очікували його гнівних вибухів.

Проте у цей вечір граф не проклинав усіх і вся, хоча нога дошкуляла йому більше ніж будь-коли. Граф вирішив провести певний експеримент. Отож він повільно підвівся зі свого крісла однією рукою сперся на плече хлопчика, яке той так відважно йому підставив. Юний лорд Фонтлерой обережно ступив крок, не зводячи погляду із хворої дідусевої ноги.

— Зіпріться на мене, — промовив він, підбадьорливо посміхаючись. — Я ітиму дуже повільно.

Якби графа підтримував лакей, то граф спирався би трохи на ціпок, але більше на плече лакея. І тут граф так само міцно сперся на плече внука. Тягар був відчутний, отож буквально через кілька кроків хлопчик засапався, на обличчі виступив рум'янець, проте він тримався, згадуючи, як Дік хвалив його міцні м'язи.

— Не бійтеся, спирайтеся на мене, — задихано вимовив він. — Я… я дам раду… якщо… якщо це не дуже далеко…

До їдальні і справді було близько, проте Седрикові той шлях видався дуже довгим. Врешті вони добралися до крісла на чолі столу. Дідусева рука на плечі з кожним кроком здавалася важчою, обличчя аж пашіло, серце шалено гупало у грудях, — проте хлопчик не думав відступати. Навпаки, він напружив усі свої сили, намагався тримати голову прямо, та ще підбадьорював дідуся, який ото кульгав побіч.

— Ну як, дуже боляче, коли спираєтеся на ногу? — запитував він. — А ви парили її у гарячій воді з гірчицею? Бо містер Гобс парив. Ще, кажуть, арніка дуже помічна.

Великий собака поважно супроводжував їх. Завершував процесію кремезний лакей. Коли він ото дивився на хлопчика, який напружував усі свої сили, так щиро допомагаючи дідусеві, в його очах з'являвся дивний вираз. Коли ж граф ото зиркав на розчервоніле личко свого онука, на обличчі старого вельможі можна було прочитати подібне здивування. Та ось вони увійшли до просторої розкішної їдальні. Седрик обвів її поглядом — вона була просто чудова. Лакей, який чекав біля крісла, не зводив із них погляду.

Нарешті граф з онуком добралися до крісла. Граф зняв руку із Седрикового плеча і повільно опустився у крісло.

Седрик перевів подих, витягнув з кишені хустинку — подарунок Діка — і витер спітніле чоло.

— Але ж гаряче нині, — вимовив він. — Вам треба вигрівати ногу коло каміна… а ось мені трошки загаряче.

Делікатність не дозволила Седрикові стверджувати, ніби у дідусевому домі щось могло бути зайвим чи непотрібним.

— Мабуть, ти змучився, — проказав граф.

— Та ні! — заперечив лорд Фонтлерой. — Це було неважко. От хіба трішки гаряче, як то буває влітку.

І Седрик знову енергійно витерся своєю розкішною хустинкою. Його крісло стояло по другий бік столу — якраз навпроти дідусевого. Воно було розраховано явно на когось більшого, ніж Седрик — хлопчик просто потонув у ньому. Зрештою, у замку все було таке об'ємне: величезні зали з високими стелями, масивні важкі меблі, кремезний лакей, великий собака. Та і сам граф був нівроку на зріст. Усе це ніби мало підкреслити, що сам лорд Фонтлерой насправді іще зовсім маленький хлопчик. Проте він анітрішки тим не переймався, бо ніколи не мав себе за когось великого і поважного. Навпаки, Седрик прагнув знайтися у новій ситуації, хоча, зрозуміло, тутешні масштаби дещо його розгублювали.

Здається, хлопчик ніколи не відчував себе таким маленьким, як ото зараз, коли сидів у величезному кріслі на другому кінці столу. Хоча граф жив сам, та у замку діяв певний порядок. Граф любив обідати розкішно, з дотриманням усіх церемоній. Седрик розглядав дідуся через силу-силенну вишуканих келихів та тарелів, які аж засліплювали своїм незвичним блиском. Якби сюди зайшов хтось сторонній, то ця картина напевно б його потішила: величезна їдальня, кремезні слуги, вбрані у багаті лівреї, яскраве освітлення, поблиски на столовому сріблі та на келихах — а за столом по обидва кінці сидять лише суворий старий граф і його маленький внук. Обід для графа і справді був справою якнайбільш поважною — зрештою, так само як і для кухаря. Якщо господарю бува страви не сподобалися або ж у нього був поганий апетит, то головному кухарю перепадало на горіхи. Сьогодні, на щастя, апетит у графа виявився дещо ліпший, ніж ото зазвичай. Можливо, господаря Доринкурту зараз цікавило ще щось, окрім оцінки закусок чи підливок. Найбільшу поживу для роздумів графові тепер давав його внук. Граф уважно поглядав на нього через стіл. Сам граф говорив мало, однак йому вдалося розговорити хлопчика. Граф навіть не думав, що розмова з дитиною може так його зацікавити. А лорд Фонтлерой водночас розважав його і дивував. Граф ані на мить не забував, як то він перевіряв рішучість і витривалість Седрика — і внук не завагався, не відступив.

— Ви не завжди носите корону? — ввічливо поцікавився лорд Фонтлерой.

— Ні, — відповів граф, похмуро усміхаючись, — вона не надто мені пасує.

— А ось містер Гобс стверджував, що графи завжди ходять у коронах, — мовив Седрик. — Правда, він потім ще трохи подумав і додав: певно, корону таки час до часу доводиться знімати — наприклад, аби вдягти капелюха.

— Так, — потвердив граф, — часом я її знімаю.

Тут один з лакеїв відвернувся і вдав, ніби закашлявся, прикриваючи рота рукою.

Седрик перший скінчив обідати. Хлопчик відкинувся на спинку крісла й обвів поглядом залу.

— Ви можете пишатися своїм домом, — проказав хлопчик. — Бо він пречудовий, справді. Я ще ніколи не бачив чогось подібного. Хоча, звісно, мені лише сім років, отже, я й не міг багато побачити.

— Гадаєш, мені є чим пишатися? — перепитав граф.

— Таким замком будь-хто може пишатися, — відповів лорд Фонтлерой. — Скажімо, якби це був мій дім, то я також би ним пишався. Тут усе таке гарне. Парки довкола, і дерева… Вони такі гарні… особливо коли шелестить листя!

Хлопчик на мить замовк, а тоді із сумом подивився на дідуся.

— Тільки що для двох цей дім завеликий, правда? — поспитав він.

— Тут якраз досить місця для двох, — відказав граф. — Чи, по-твоєму, він таки надто великий?

Юний лорд немовби завагався.

— Я лише подумав, що коли двоє людей, які живуть у цьому домі, не порозуміються, то напевно їм буде тут самотньо, — пояснив хлопчик.

— Гадаєш, зі мною легко буде