Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж

— Друзі, — гучним шепотом покликав Ламберт, — а ходімо подивимося «Ведмежу облаву»!

Це була чудова картина роботи Пауля Поттера, голландського художника XVII століття, який писав неймовірні твори ще до того, як йому виповнилося шістнадцять. Вона приголомшила хлопців сюжетом. Вони байдуже минули видатні твори Рембрандта і ван дер Хельста, але захопилися однією такою собі картиною ван дер Венне, що зображує морський бій між голландцями й англійцями. Потім вони, мов заворожені, стояли перед портретом двох маленьких хлопчиків, один з яких сьорбав юшку, а другий наминав яйце. На думку наших мандрівників, головне достоїнство цієї картини полягало в тому, що хлопчина, який їв яйце, вимазав собі жовтком личко, чим дуже потішив глядачів.

Наступною картиною, яка заслужила на їхню увагу, було прекрасне зображення свята святого Ніколааса.

— Поглянь, ван Моунене, — сказав Вен Ламберту, — як гарно зображено цього малюка! Він начебто знає, що заслужив різок, але сподівається, що святий Ніколаас ще не вивів його на чисту воду. От такі картини мені до вподоби: у них ціла історія.

— Ходімо, хлопці! — крикнув капітан. — Уже десята година, час вирушати!

Вони поспішили на канал.

— Ковзани на ноги!.. Готові? Раз, два… Агов! Де ж Поот?

І правда, де ж був Поот?

За десять ярдів від них виднілася щойно прорубана в кризі квадратна ополонка. Пітер помітив її й, не кажучи ні слова, швидко покотив до неї.

Інші, звичайно, метнулися за ним. Пітер зазирнув в ополонку. Всі зробили те саме, а потім тривожно вп’ялися очима один у одного.

— Пооте! — крикнув Пітер, знову заглядаючи в ополонку.

Повна тиша. Чорна вода застигла нерухомо; її поверхня вже затяглася крижаною плівкою.

Ван Моунен повернувся до Бена з таємничим виглядом:

— Здається, у нього колись був напад?

— О Боже! Був, — відповів переляканий Бен.

— Ну, значить, із ним знову стався напад у музеї.

Хлопчики одразу здогадалися, що потрібно робити, і вмить зняли ковзани. В Пітера вистачило клепки зачерпнути своєю шапкою води з ополонки, і всі помчали до музею.

Вони справді знайшли бідолашного Якоба. У нього і справді був напад, але… сонливості. Хлопчик лежав у затишному куточку галереї і хропів, як стомлений солдат. Голосний регіт, викликаний цим відкриттям, розсердив і без того непривітного сторожа.

— Що тут відбувається? — крикнув він. — Припиніть гармидер! Агов, пивне барило, прокинься! — І він досить безцеремонно розштовхав Якоба.

Тільки-но Пітер зрозумів, що здоров’ю Якоба нічого не загрожує, він вискочив на вулицю і вилив воду зі своєї нещасної шапки. Поки він розстеляв у ній носовичка, щоби зледеніла підкладка не торкалася його голови, інші хлопчаки волочили за собою очманілого від сну Якоба.

І знову пролунав наказ вирушати в дорогу. Якоб нарешті остаточно прокинувся. Лід був трохи шорсткий, з тріщинами, але хлопців те не хвилювало.

— Побіжимо каналом чи річкою? — запитав Пітер.

— Річкою, звичайно! — вигукнув Карл. — Кажуть, трохи далі по річці дорога просто чудова.

— А я наполягаю на каналі! — крикнув Якоб Поот, якого ці слова одразу ж зацікавили.

— Ну що ж, побіжимо каналом, — вирішив капітан, — якщо, звісно, ніхто не проти.

— Так… — досить розчаровано відгукнулись хлопчаки.

І капітан Пітер помчав уперед, кинувши:

— Чудово… За мною! За годину будемо в Гаарлемі!

Раптом хлопці почули гуркіт амстердамського поїзда. — Агов! — крикнув Людвіг, кинувши оком на залізничне полотно. — Хто обжене паровоза? Нужбо, влаштуймо змагання!

Паровоз обурено свиснув через таку зухвалість. Хлопці також свиснули… і щодуху помчали за ним.

Якусь мить хлопці мчали попереду, з гучними криками «ура», — лише мить, але це було щось! Вгамувавшись, вони поїхали далі, не кваплячись і дозволяючи собі розмовляти й пустувати. Іноді вони зупинялися потеревенити зі сторожами, що стояли на певній відстані один від одного вздовж усього каналу. Взимку ці сторожі очищають лід від усього, що заважає руху. Після заметілі вони змітають із криги сніжний пухнастий покрив, перш ніж він затвердне і стане красивим, як мармур, але дуже незручним для ковзанярів.

Часом хлопчики дещо відволікалися і сновигали між суднами, які повмерзали у кригу і стояли десь у затоні. Але пильні сторожі швидко вистежували друзів і, лаючись, наказували їм забиратися геть.

Канал, по якому мчав наш загін, був прямим, як стріла, і так само прямим був довгий ряд голих, обшарпаних верб, що ростуть на березі. По той бік, високо над навколишніми полями, тягнулася колісна дорога, прокладена на величезній греблі, яку звели, щоб Гаарлемське озеро не розливалося. Гладенький, як скло, канал губився вдалині, і лінії його берегів сходилися в одній точці. По кризі котилися безліч ковзанярів, буєрів з коричневими вітрилами, крісел на полозах і вигадливих маленьких санчат, легких, як корки. Бен був у захваті від усього, що бачив.

Людвіг ван Хольп думав про те, як дивно, що Бен, хоча він і англієць, так багато знає про Голландію. Судячи зі слів Ламберта, Бен знав про неї більше, ніж її корінні мешканці. Це не дуже подобалося юному голландцеві, але раптом він згадав таке, що, на його думку, було здатне приголомшити «Шона Куля». Він підкотив до Ламберта і урочисто вигукнув:

— Розкажи-но йому про тюльпани!

Бен уловив слово «тульпен».

— Так-так, — гаряче підхопив він англійською, — тюльпаноманія… Ти це маєш на увазі? Я не раз про неї чув, але знаю про це дуже мало. Найбільше захоплювалися тюльпанами в Амстердамі, чи не так?

Людвіг аж крякнув із досади. До нього важко доходили Бенові слова, однак він утямив, що той знає і про тюльпани. На щастя, Ламберт і не підозрював про розчарування свого юного співвітчизника.