Пригоди Піноккіо - Карло Коллоді

Піноккіо урвався терпець. Він спересердя схопив дверний молоток і приготувався стукнути так сильно, щоб весь будинок задвигтів. Аж раптом залізний дверний молоток перетворився на живого вугра, вислизнув у нього з рук і зник у водостічній канаві.

— Еге! — лютував Піноккіо. — Коли зник дверний молоток, я стукатиму ногами!

І він відступив назад, розігнався і щодуху стукнув ногою у двері. Удар був настільки сильний, що півноги Піноккіо застрягло в дереві. Він силкувався висмикнути ногу, та марно. Нога сиділа міцно, наче цвях.

Уявіть собі становище бідолашного Піноккіо! Він усеньку ніч простояв однією ногою на землі, а друга стирчала у дверях.

Із настанням ранку двері нарешті відчинились.

Равликові знадобилося всього дев’ять годин, аби спуститися з четвертого поверху до парадних дверей. І треба сказати, йому це вартувало величезних зусиль!

— Що ти там робиш ногою в дверях? — запитав він Дерев’яного Хлопчика і засміявся.

— Сталося лихо. Спробуйте, будь ласка, високошановний Равличку, може, вам удасться звільнити мене від цих тортур…

— Дитятко моє, це зможе зробити тільки тесля, а я зроду-віку в руках навіть рубанка не тримав.

— Попросіть Фею від мого імені…

— Фея спить і просила її не будити.

— І що ж мені робити? Невже я весь день залишуся затисненим у дверях?

— То займися чимось. Ну, хоч би рахуй мурашок, що лазять по вулиці.

— Принесіть мені, принаймні, чого-небудь попоїсти, я зовсім охляв.

— Хвилиночку! — пообіцяв Равлик.

І справді, Піноккіо побачив його за три з половиною години зі срібною тацею на голові. На таці лежав буханець хліба, курка і чотири стиглі абрикоси.

— Це сніданок, який послала вам Фея, — сказав Равлик.

Побачивши всю цю смакоту, Піноккіо відчув, як у нього відлягло від серця. Та як же ж він розчарувався, коли, жадібно накинувшись на сніданок, виявив, що хліб зроблений із гіпсу, курка — з картону, абрикоси — з алебастру, а виглядало все це, ніби справжнісіньке!

Він був ладен заплакати з досади і пожбурити з таці все, що на ній лежало. Однак до цього не дійшло. Чи то від великих страждань, чи то від великої порожнечі в шлунку він знепритомнів.

Коли ж отямився, побачив, що лежить на дивані, а Фея стоїть біля нього.

— І цього разу я тобі пробачаю, — сказала Фея, — але горе тобі, якщо ти ще раз щось таке втнеш.

Піноккіо пообіцяв і заприсягся, що він учитиметься і завжди добре поводитиметься. І він додержав свого слова до кінця року. На іспитах перед канікулами його навіть оголосили найкращим учнем школи. Він поводився так гарно, що Фея на радощах сказала йому:

— Завтра я нарешті виконаю твоє бажання.

— Тобто?

— Завтра ти вже не будеш Дерев’яним Хлопчиком, а станеш справжнісінькою людиною.

Годі описати радість Піноккіо, коли він почув цю звістку. Усіх його друзів та шкільних товаришів було запрошено на урочистий прийом до будинку Феї. Фея обіцяла заварити двісті філіжанок кави з молоком і випекти чотириста хлібців, причому намастити їх маслом з обох боків.

Цей день мав стати чудовим і веселим днем, але…

На жаль, у житті дерев’яних хлопчиків завжди є «але», яке все перекидає догори дриґом.

Розділ 30

Замість того, щоб стати хлопчиком, Піноккіо вирушає зі своїм другом Ґнотом до раїни Розваг

Ясна річ, Піноккіо дуже кортіло якомога веселіше відсвяткувати цю знаменну подію, тож він попросив Фею, аби та дозволила йому піти в місто і запросити всіх товаришів. Фея погодилась і попередила:

— Іди і запроси своїх товаришів на завтра, але пам’ятай — до смерку ти маєш повернутися додому. Зрозумів?

— Я обіцяю повернутися не пізніше ніж за годину, — відповів Дерев’яний Хлопчик.

— Остерігайся, Піноккіо! Діти легко дають обіцянки і часто не додержують їх.

— Але ж я не такий, як інші. Коли я щось уже й обіцяю, то неодмінно виконую, це залізно.

— Побачимо. Та гляди, якщо ти не послухаєш мене, це тобі тільки зашкодить.

— Чому?

— Бо всі діти, які не прислухаються порад людей зі значно більшим життєвим досвідом, завжди потрапляють у халепу.

— О, я це вже добре затямив із власного сумного досвіду, — сказав Піноккіо. — Зараз я точно не потраплю на цей гачок.

— Життя покаже, чи щирий ти зі мною зараз, життя покаже…

Аби більше не виглядати марнослівним і не розкидатися обіцянками, Піноккіо попрощався з доброю Феєю, що стала йому за матір, і, наміряючись справді додержати свого слова, з веселим свистом вистрибнув з будинку.

Не минуло й години, як він обійшов усіх своїх друзів і ґречно запросив їх на свято.

Одні щиро приймали запрошення, інших довелося трохи припрошувати, та, коли дізнавалися, що хлібці для вмочування в каву з молоком намащуватимуть маслом з обох боків, то одразу ж міняли свою думку і всі, як один, казали:

— Ми залюбки прийдемо, і все це для того, щоб тебе потішити.

Серед усіх своїх шкільних товаришів Піноккіо виокремлював одного, якого вважав особливо близьким. Його звали Ромео, та він мав прізвисько Ґніт. Це був худорлявий, кволенький, блідуватий хлопчина, що справді скидався на новий ґніт у восковій свічці.

Ґніт був найледачіший і найбезсоромніший хлопчисько у всій школі, проте Піноккіо його страшенно любив. І ось він пішов до нього, щоб і його запросити, та не застав удома. Він зайшов удруге і втретє, але марно.

Де його шукати? Піноккіо обнишпорив усі закутки і пролази й нарешті виявив Ґнота у критому дворі одного сільського будинку.

— Що ти тут робиш? — запитав Піноккіо.

— Я чекаю півночі, щоб вирушити в подорож.

— Куди?

— Далеко-далеко-далеко.

— А я вже тричі був у тебе вдома і скрізь шукав тебе!..

— А чого ти хочеш від мене?

— Ти хіба не знаєш грандіозну новину? Ти не знаєш, яке велике щастя на мене чекає?

— Яке?

— Від завтра дня я більше не буду Дерев’яним Хлопчик, а стану справжнім, як ти й усі інші.

— Що ж, вітаю.

— То я чекаю тебе завтра?

— Але ж я сказав тобі, що сьогодні вночі вирушаю в мандрівку.

— О котрій годині?

— Скоро.

— А куди?

— Я вирушаю в країну… у найпрекраснішу країну на світі — у справжнісіньку країну блаженства і гультяйства!

— А як називається ця країна?

— Вона називається Країною Розваг. Поїдеш зі мною?

— Ні, я не поїду.

— Даремно, Піноккіо! Повір мені, ти пошкодуєш, що не поїхав. Для нас, хлопчаків, годі й шукати кращої країни. Там немає ні шкіл, ні вчителів, ні книжок. Там не треба вчитися. У четвер там вихідний, а тиждень складається з шести четвергів та однієї неділі.