Пригоди Піноккіо - Карло Коллоді

Він притьмом кинувся шукати люстерко, аби з’ясувати, що ж насправді сталося. Не знайшовши люстерка, налив у миску води і побачив у ній таке, що не дай Боже: його голову увінчувала пара чудових ослячих вух.

Можете уявити горе, сором і відчай бідолашного Піноккіо.

Він плакав, тремтів, бився головою об стіну. Та що більше він побивався, то довшими ставали його вуха, і незабаром їхні кінчики навіть укрилися шерстю.

Його вереск привернув увагу маленького Бабака, що жив на верхньому поверсі. Бабак прибіг і, побачивши Дерев’яного Хлопчика в такому стані, турботливо запитав:

— Що з тобою сталося, любий сусіде?

— Я захворів, Бабаче, я дуже захворів… У мене така хвороба, від якої мені вже не хочеться жити. Ти вмієш міряти пульс?

— Трішки.

— Тоді визнач, будь ласка, чи не лихоманка в мене часом.

Бабак підняв свою праву передню лапку, порахував частоту ударів серця в Піноккіо і, зітхаючи, сказав:

— Мій любий друже, на жаль, я маю повідомити тобі сумну звістку.

— А саме?

— У тебе страшна хвороба.

— Яка?

— Осляча лихоманка.

— Не розумію, — відповів Піноккіо, хоча усе дуже добре зрозумів.

— Тоді я тобі поясню, — продовжував Бабак. — Знай, за якихось дві-три години ти більше не будеш Дерев’яним Хлопчиком, ба навіть гірше — ти НІКОЛИ не будеш хлопчиком…

— Ким тоді я буду?

— За дві-три години ти станеш справжнім віслюком, як ті, що їх запрягають у віз і возять на базар капусту і салат.

— О нещасний я, нещасний! Ой леле, яке горечко! — розпачливо вигукнув Піноккіо, схопив свої вуха руками і став їх люто рвати, неначе це були чужі вуха.

— Мій любий, — спробував утішити його Бабак, — нічого вже не вдієш! Це визначено долею. Бо написано в Книзі Мудрості, що всі ледачі хлопчиська, які відвернулися від навчання і марнують свої дні тільки в іграх і неробстві, як не тепер, то в четвер, повинні стати ослами, всі без винятку.

— І це справді так? — схлипнув Дерев’яний Хлопчик.

— На жаль, це правда. І даремні всі стогони. Треба було раніше про це думати.

— Але я не винен! Повір мені, Бабаче, винен тільки Ґніт.

— А хто це — Ґніт?

— Мій шкільний товариш. Я хотів повернутися додому, хотів стати чемним, хотів здобувати освіту, хотів досягнути успіхів у навчанні… але Ґніт сказав: «Навіщо тобі забивати мізки навчанням? Для чого тобі школа? Ліпше ходімо зі мною до Країни Розваг! Там ми більше не вчитимемося, ми з ранку до смерку лише розважатимемося!»

— А чого ж тоді ти пристав до цього кепського товариша?

— Чого?… Мій любий Бабаче, тому що я Дерев’яний Хлопчик, позбавлений розуму… і серця. О, якби в мене було хоч малесеньке серце, я б не втік од моєї доброї Феї, що любила мене, як мати, і так багато зробила для мене!.. Я тепер уже був би не Дерев’яним Хлопчиком, а дитиною, як усі. Стривай лишень, Ґноте, потрап мені під гарячу руку, перепаде тобі на горіхи!

І він кинувся до виходу. Та на порозі пригадав про свої ослячі вуха, і йому забракло духу з’явитися в такому вигляді перед чесним народом. Що ж він зробив? — Ухопив великого фланелевого ковпака і натягнув його собі на голову, насунув аж до самісінького довгого носа.

Піноккіо кинувся шукати Ґнота. Він шукав його на вулицях і майданах, у маленьких театральних балаганах, словом — скрізь. Та не знайшов. Кожного стрічного він запитував про нього, але ніхто не бачив Ґнота.

Тоді він пішов до нього додому і постукав у двері.

— Хто там? — запитав Ґніт за дверима.

— Це я, — відповів Дерев’яний Хлопчик.

— Почекай хвильку, зараз я тобі відчиню.

Десь через півгодини двері відчинилися. Піноккіо не міг із дива зійти, коли побачив Ґнота у великому фланелевому ковпаку, натягнутому по самісінький ніс!

Побачивши ковпака, Піноккіо відчув певну втіху та одразу ж подумав: «Чи не захворів мій друг на ту саму хворобу, що й я? Чи не осляча в нього лихоманка?»

Однак він удав, що нічого не помічає, і, єхидно посміхаючись, запитав:

— Як життя, мій любий Ґноте?

— Все чудово. Почуваюсь, як миша у швейцарському сирі.

— Ти це серйозно?

— Який сенс мені брехати?

— Даруй, друже, та для чого ти надів на голову ковпака, що приховує твої вуха?

— Це мені лікар прописав — я забив коліно. А ти, мій любий Піноккіо, чого ти напнув собі на носа цього фланелевого ковпака?

— За порадою лікаря, бо я забив п’яту.

— Бідолашний Піноккіо!

— Бідолашний Ґноте!

Після цього запала мовчанка, під час якої обидва приятелі насмішкувато оглядали один одного.

Нарешті Піноккіо проспівав медовим голоском:

— Скажи мені, мій любий Ґноте, ти ніколи не хворів на вуха?

— Я? Ні!.. А ти?

— Ніколи! Проте сьогодні одне моє вухо дуже мене занепокоїло.

— І в мене така халепа.

— І в тебе? А яке вухо в тебе болить?

— Обидва. А в тебе?

— Обидва. Значить, у нас одна біда на двох?

— Боюся, що так.

— Зроби мені ласку, Ґноте…

— Залюбки. Від щирого серця!

— Чи не покажеш ти мені свої вуха?

— Чом би й ні? Але спочатку я хочу побачити твої, любий Піноккіо.

— Ні, спочатку ти покажи свої.

— Ні, мій сердечний друже! Спочатку ти, а потім я.

— Ну гаразд, — сказав Дерев’яний Хлопчик, — у такому разі, укладімо дружню угоду.

— Прошу оголосити цю угоду.

— Ми обидва одночасно знімемо наші ковпаки. Згоден?

— Згоден.

— Отже, увага! — І Піноккіо голосно крикнув: — Один! Два! Три!

На рахунок «три» обидва хлопчаки зірвали з голови ковпаки й підкинули їх.

І тоді сталося неймовірне. Піноккіо і Ґніт взагалі забули про своє горе і сором. Навпаки, вони почали підморгувати один одному і після численних стрибків і мавпування вибухнули диким реготом.

І так реготали до кольок. Аж раптом Ґніт замовк, захитався, сполотнів і крикнув своєму другові:

— Допоможи, допоможи, Піноккіо!

— Що з тобою?

— Ой, я не можу прямо стояти на ногах!

— Я теж не можу! — вигукнув Піноккіо, заплакав і захитався.

І по цих словах вони обидва опустилися навколішки і почали гасати по кімнаті на руках і ногах. Раптом їхні руки перетворилися на ноги, обличчя видовжилися і стали мордами, а тіла покрилися світло-сірою, усіяною чорними цятками шерстю.

Та чи знаєте ви, яка мить була найжахливішою для обох бідах? Мить, коли вони помітили, що в них ззаду виросли хвости. Охоплені жахом, горем і соромом, вони заплакали і на все горло стали нарікати на свою долю.

Краще б вони стулили свої дурні пельки! Бо замість плачу і скарг із їхніх горлянок почало вириватися осляче