Пригоди Піноккіо - Карло Коллоді

Та собака був страшенно голодний, скавчав і виляв хвостом, немов благаючи: «Дай мені трішки смаженої риби, і я дам тобі спокій».

— Геть, я сказав! — повторив Рибалка і замірився дати собаці копняка.

Але пес не звик, щоб із ним так поводилися. Він вишкірився, зблиснувши страшними гострими зубами, і втупив лютий погляд на Зеленого Рибалку.

Аж раптом у печері пролунав кволий голосок:

— Врятуй мене, Алідоро! Якщо ти мене не врятуєш, я пропав!

Собака відразу ж упізнав голос Піноккіо. На своє превелике здивування він виявив, що цей голосок чути з борошняної грудки, яку Рибалка тримає у своїх руках-лопатах.

І що ж тоді зробив Алідоро? Він підскочив, ухопив борошняну грудку, обережно взяв її в зуби і блискавкою вишмигнув із печери.

Рибалка страшенно розлютився, адже в нього вкрали рибу, яку він так мріяв з’їсти. Він кинувся слідом за собакою, але, зробивши кілька кроків, сильно закашлявся і змушений був повернутися.

Алідоро ж у цей час уже мчав стежкою, що вела до села. Там він зупинився й обережно поклав Піноккіо на землю.

— Як мені тобі віддячити? — сказав Піноккіо.

— Пусте, — відповів собака. — Ти мене врятував — жоден учинок не залишається без нагороди. Адже всі на світі мають допомагати один одному.

— Як ти потрапив до печери?

— Я все ще лежав на березі, як раптом вітер доніс казкові пахощі смаженої риби. Ці пахощі розбурхали мій апетит і приманили мене туди. Якби я прийшов на хвилину пізніше…

— Ні слова більше! — скрикнув Піноккіо, знову спітнівши від жаху, — ні слова більше! Якби ти хоч на хвилину спізнився, мене б уже засмажили і проковтнули. Брр!.. Од самої цієї думки дрижаки проймають!

Алідоро, сміючись, простягнув Дерев’яному Хлопчикові свою праву передню лапу, і той міцно потис її на знак дружби.

Після цього вони розійшлися.

Собака почвалав додому, а Піноккіо, залишившись знову на самоті, та ще й із тягарем сумних думок, попрямував до найближчої хижі. Підійшовши до рибальської хатки, він звернувся до старого, що сидів на осонні біля дверей:

— Скажіть, шановний, чи не чули ви про бідолашного хлопчину на ім’я Едженіо, пораненого в голову?

— Цього хлопчика рибалки занесли в хатину, і…

— Він помер?… — перебив його Піноккіо, з тремтінням в голосі.

— Ні. Тепер він живий і відлежується в себе вдома.

— Правда? Правда? — вигукнув Дерев’яний Хлопчик і на радощах перекинувся через голову. — Значить, це була не смертельна рана?

— Вона могла б бути дуже серйозною і навіть смертельною, — відповів старий, — бо хлопця по голові вдарили великою книжкою, переплетеною в товстий картон.

— А хто поцілив у нього книжкою?

— Один його шкільний товариш на ймення Піноккіо, здається.

— А хто він, цей Піноккіо? — запитав Дерев’яний Хлопчик, прикинувшись дурником.

— Подейкують, що погань, ледар, вельми небезпечний тип.

— Наклеп, справжнісінький наклеп!

— А ти знаєш цього Піноккіо?

— Так, трохи знайомий, — відповів Дерев’яний Хлопчик.

— І якої ти про нього думки? — поцікавився старий.

— Я вважаю, що він хороший хлопець, старанний, слухняний і дуже любить свого батька і всю свою сім’ю…

Нахабно збрехавши, навіть і оком не зморгнувши, Дерев’яний Хлопчик помацав свого носа і помітив, що той подовшав на дюйм. Тоді він злякався і почав горланити:

— Не вірте, шановний, усьому хорошому, що я розповів вам про нього! Я знаю Піноккіо дуже добре і можу вас запевнити, що він справді паскудний хлопець, невихований нероба, який, замість того, щоб іти до школи, байдикував зі своїми непевними товаришами.

Щойно він це вимовив, його ніс помітно скоротився.

— А чого ти такий білий? — несподівано запитав старий.

— Бачте… це, власне кажучи, я дуже неуважний, тому притулився до щойно вибіленої стіни, — відповів дерев’янко.

Він посоромився зізнатись у тому, що його, як рибу, обкачали в борошні, щоб засмажити на пательні.

— А що ти зробив зі своєю курткою, штаньми і ковпаком?

— Дорогою на мене напали злодії і пограбували… Скажіть, добродію, а чи немає у вас часом якоїсь одежини для мене, щоб я міг дійти до свого дому?

— Синку, з одягу я маю тільки мішечок, у якому зберігаю боби. Якщо хочеш, можеш його взяти. Він он там лежить.

Піноккіо не змусив себе просити двічі. Він квапливо взяв порожнього мішечка, прорізав ножицями внизу і з обох боків невеликі дірки і вдягнув на себе як сорочку. У цьому вбогому вбранні повернув до села.

Проте дорогою з ним почали відбуватися дивні речі: його стали мучити докори сумління. Він робив один крок уперед, один назад і говорив, звертаючись до самого себе:

— Як я можу показатися на очі моїй добрій Феї? Що вона скаже, побачивши мене таким?… Чи пробачить мене вдруге?… Ясна річ, що не пробачить, і вона матиме рацію, бо я нікчемний хлопчисько. Я тільки те й роблю, що обіцяю виправитися, але не дотримую слова!

Коли він дістався до села, була вже темна ніч. Погода зіпсувалася, дощ лив стіною, проте, здавалося, Піноккіо вже ніщо не зможе спинити — він упевнено крокував до Феїного будинку, сповнений рішучості постукати й увійти.

Та перед самісіньким будинком мужність зрадила його, і, замість того, щоб постукати, він знову відійшов кроків на двадцять. І знову підійшов до дверей, і знову йому забракло мужності. Те ж саме повторилося і втретє. Нарешті на четвертий раз він тремтливими руками взявся за дверний молоток і разочок дуже тихесенько стукнув.

Він чекав, чекав, і нарешті через півгодини на верхньому поверсі загорілося світло (будинок був на чотири поверхи), і Піноккіо побачив, як звідти висунувся великий Равлик зі свічкою на голові. Він запитав:

— Хто стукає так пізно?

— Фея вдома? — запитав Дерев’яний Хлопчик.

— Фея спить і просила, щоб її не будили. А хто ти такий?

— Я.

— Хто — я?

— Піноккіо.

— Хто такий Піноккіо?

— Дерев’яний Хлопчик, що живе у Феї.

— О, знаю, знаю, — сказав Равлик. — Іду відчиняти, зажди хвильку!

— Швидше, будь ласка, інакше я можу померти від холоду!

— Хлопчику мій, я Равлик, а равлики ніколи не квапляться.

Минула година, минуло дві години, а двері все не відчинялися.

Піноккіо, що тремтів від холоду і страху, осмілів і постукав голосніше. Після другого стукоту відчинилося вікно на третьому поверсі і показався той самий Равлик.

— Любий мій Равлику, ріднесенький, — крикнув Піноккіо з вулиці, — я вже чекаю дві години! А дві години за такої погоди здаються довшими, ніж два роки. Будь ласка, швидше!

— Хлопчику мій, — відповів Равлик з незворушним спокоєм і холоднокровністю, — я Равлик, а равлики ніколи не квапляться.

І вікно знову зачинилося.

Пробило північ, потім першу ночі, потім другу годину,