Наказ лейтенанта Вершини - Василь Олександрович Лисенко
— Що ж ти придумав? — запитав Юрко.
— Поки що секрет! А якщо задумане пощастить здійснити — фашистів по всьому району залихоманить.
Поки вечеряли та купалися в озері, почало темніти. Юрко засунув чемодан з медикаментами в мішок і берегом Прип'яті пішов до своєї хати. Сховав ношу в повітці, прикрив її сіном, а для певності зверху поклав ще й оберемок соломи. Вранці, коли мати з Галиною Іванівною пішли на роботу, зникла десь Леся. Юрко дістав чемодан, переніс його в хатину, відкрив. Спершу оглянув сумку. В ній знайшов мініатюрний, ніби іграшковий, пістолет і три коробки з патронами. Давно хлопцю хотілося мати пістолет, та все ніяк не щастило натрапити на таку знахідку. Є в нього гвинтівка з патронами, карабін і навіть німецький автомат. Все це сховано в дуплі старої верби. Тепер у Юрка є зручна зброя. Можна покласти її у нагрудну кишеню і йти куди треба. Юрко сховав пістолет у повітці, а ліки ввечері віднесе Оксані Василівні.
Опівдні до хати Берегових під'їхав староста, скинув з воза плуг, борону і сказав:
— Тепер ти, Юрко, справжній господар! Пара коней, плуг, борона, можна й женитися!
— Спасибі, Юхиме Мартиновичу.
— Спасибою не відбудеш, — відказав Щупак, — став горілку і закуску, щоб плуг не поламався, а борона зуби не погубила!
Староста випив, закусив цибулею, понюхав хліб:
— З картоплею?
— Нема борошна…
— Ох і скупий німець! — скрушно похитав головою староста. — Ти ж Маєру і Штарку життя врятував, бо якби не ти, то кипіли б у смолі, і ніякої тобі віддяки! Нічого, Юрко, я сьогодні буду в Маєра — викликає, то так, ніби між іншим, розповім, як ви бідуєте! Скупуватий німці народ, що урвеш у них — те й твоє! А поки суд та діло, завтра тобі трохи борошна підкину! Як розживетеся — віддасте! Як коні?
— Трохи відпочили, сили набралися, Гнідко майже не кульгає! І до мене звикли!
— Доглядай худобу! Я завтра борошна привезу, а ти риби приготуй, двоє відер!
Незабаром повернулася Леся, побачила серед двору борону та плуг, запитала:
— А це що таке?
— Борона! — гордо відповів Юрко. — Як зоремо город — бороною волочитимем! Будеш коней водити.
Леся знизала плечима:
— Чи зможу? Я ніколи до коня й близько не підходила…
— Ти ж дочка кавалериста, а коней боїшся! Спробуємо!
Юрко вивів з повітки білого коня, якого назвав Лебедем, підпріг Гнідка, показав Лесі, як вести за обротьку, і почали орати город. Коні йшли легко, ніби раділи, що нарешті і їм знайшлася робота. Юрко теж радів. Це ж йому вперше довелося самому орати. Інколи, правда, татко дозволяв походити за плугом, провести якусь борозну, а самостійно не доводилося. Скиби вогкої землі лягали одна на другу, на город злетілися граки, ходили слідом за плугом, шукали здобич. Юрко заволочив город і оглянув чорну ріллю. Плуг та коні — велике діло! Юрко випріг коней, поводив по березі, почекав, поки вони охолонуть, а потім погодував, напоїв річковою водою і пустив пастися. У цей час берегом йшла сусідка Наталка Петльована, побачила коней, запитала:
— Чиї це лошаки?
— Мої.
— Гарні коненята.
Наталка побачила виораний та заволочений город: — Так, може, в тебе, Юрку, і плуг є? І ти сам зорав город?
— Є й плуг, — намагаючись говорити байдуже, відповів Юрко, — й борона, і город ми з Лесею зорали.
— Так, може, ти й нам город виореш? Га? Нема в мене сили копати землю…
— Після обіду виоремо, тітко Наталко, — по-дорослому проказав Юрко, — хай трохи коні відпочинуть.
Під вечір Юрко запріг коней, поклав на воза плуг, борону і поїхав з Лесею орати город Наталці Петльованіи. Зайшли в хату. П'ятеро дітей у Наталки. Чоловік з перших днів на фронті. Діти були такі худі та виснажені, що ледве трималися на ногах. Найменший, Павлик, сидів на полу, просив хліба. Інші діти мовчали, сиділи непорушно, ніби засохли від голоду.
Юрко метнувся додому, приніс буханець, смаженої риби:
— Їжте! Тільки хліб наполовину з картоплею, глевкуватий, бо в нас борошно вийшло…
Діти обліпили стіл. Наталка покраяла хліб, роздала дітям:
— Їжте з рибкою.
Найстарша Наталчина дочка, десятилітня Надійка, вдячно глянула на Юрка та Лесю і, не поспішаючи, взялась їсти.
Поки зорали город — почало сутеніти.
Довелось уже городами пізно ввечері відносити чемодан з ліками до Оксани Василівни.
— Що це ти, Юрку, приніс? — запитала лікарка.
— Справжня аптека. Тут, Оксано Василівно, стільки всіляких порошків, пілюль, що їх вам надовго вистачить.
— Де ти взяв?
— Знайшли в лісі, Оксано Василівно.
— Так там же все заміновано! Недавно пастушки підірвалися. Чого ж ви пішли в той ліс?
— Іван Гончар розмінував одну просіку. Дивимося, а на одній галявині земля осіла… Ми й почали розкопувати. А там і борошно, і макарони, і консерви. І чемодан з ліками.
— Хто це ми?
— Іван Гончар, Вовка, Славко. Ми навіть думали роздати людям борошно…
Лікарка вислухала Юркову розповідь, сказала сердито:
— Навіщо ж ви пішли в замінований ліс за тими схованками? І ні з ким не порадилися. Скільки разів просили вас, наказували не сваволити, а ви все по-своему робите. Можете опинитися в жандармерії та інших під удар ставите. Ми вам віримо, а ви…
— Як же ми можемо поставити когось під удар? — ображено спитав Юрко.
— Отак і поставите! — розгнівалась лікарка. — Довідаються поліцаї про макарони, почнуть шукати, хто та що? І візьмуть вас на допит, а там невідомо, як ви поведетеся, коли гестапівці почнуть пальці чавити. Не треба по-дурному ризикувати — у нас і так клопоту вистачає. Не забувайте, хлопці, що і ворожа розвідка працює. Є в нашому селі й сищики гестапо.
Юрко, сидячи за столом, хмурився.
— Ображатися, Юрку, — полагіднішала лікарка, — теж не треба. Не за себе турбуюся, а за вас переживаю.
— Нікого ми не видамо, — ображено озвався хлопець, — це вже ви даремно, Оксано Василівно… Потраплю в гестапо — умру, а нікого не видам. Це вже я напевно знаю. У нашому роду не було зрадників!
Лікарка підійшла до чемодана, розкрила його, радісно сплеснула руками:
— Оце так знахідка! Оце так подарунок! Якби ти знав, як нам зараз потрібні медикаменти. Навіть йод німці забрали, обдерли лікарню як липку —
