Наказ лейтенанта Вершини - Василь Олександрович Лисенко
— Дивися, який пень, а я його все одно викопав! Тепер тут знову ростиме липа!
— Молодець! — похвалив тато. — Треба бути наполегливим і завзятим. Є в тебе наполегливість, витримка! І це добре! Треба вміти досягати мети!
Восени Юрко з татом принесли молоду липу і посадили на місці опаленого дерева. Тієї ж осені татко парою волів відволік пень в шелюгу — так він і лишився лежати на галявинці. Юрко трохи обтесав його, разом з Вовкою підпиляли окоренки — і пень правив за стіл, на якому можна було пограти в шахи, доміно. Довкола столу примостив кілька дубових кругляків, і тут часто збиралися хлопці після уроків або коли приходили на Прип'ять ловити рибу.
За два роки молода липа підросла. Юрко часто приходив до цього деревця, згадував тата. З ним завжди можна було про все поговорити, порадитися. І розмовляв він з Юрком, як з рівним, часом погоджувався, інколи сперечався, а більше терпляче слухав. Часом, коли Юрко гарячкував, тато спокійно казав:
— Так не годиться! Чого ти гарячкуєш? Ти мене не криком переконай, а фактами. Тоді я тобі повірю!
Жаль, що нема зараз татка. Як він потрібен Юркові, щоб поговорити, порадитися, подумати, як жити далі.
Юрко зняв сорочку, сів на пень, підставив під тепле сонячне проміння спину. Тато завжди радив: в скрутному становищі зосередитися, прийти до тями, все зважити, обміркувати, а вже потім діяти. Так що ж все-таки трапилося, чому так переживає Юрко? Виходить, що він приревнував Лесю до Петра. Коли так, значить, закохався в Лесю! Юрко розуміє: не байдужа вона йому, звик до неї…
Хлопець важко зітхнув, задумався. Хто така Леся, що він через неї повинен отак переживати. Рік тому він взагалі її не знав, навіть не підозрював про її існування. Диво та й годі! А може, це вже справжня любов? І про яку любов взагалі можна говорити, коли Юрку буде лише шістнадцять років, а Лесі пішов п'ятнадцятий. Він не думає одружуватися, і Леся не збирається заміж. То чого переживати? Хоче Леся ходити на вечорниці — хай собі ходить! Хоче переселитися на квартиру до Солодовників — нехай…
Знову зітхнув, заплющив очі. Як же не хочеться йому, щоб Леся дружила з Петром… Але нічого тут не вдієш! Краще взагалі не думати про Лесю. А думка повертається все одно до стрункої привітної дівчини з довгою русою косою, в якій затаїлися золотаві сонячні блискітки.
Потім Юрко сів на пень і подумав зневажливо: «Який же я помічник партизанських розвідників, коли не можу тримати себе в руках, не можу проявити силу волі? Віхоть, а не розвідник!..»
І хлопець потроху почав заспокоюватися. Думки повернули в недавнє минуле, пригадалася школа, вчителі, однокласники. Юркові раз уже подобалася одна дівчина. Років два тому він подружив з своєю однокласницею Раєю Мороз, тоненькою, як билинка, невисокою русявою дівчинкою. І хоча він про свою дружбу ніколи не розповідав, навіть татові, але він певен, що це була справжня дружба. І про неї знали тільки він, Юрко, і Рая, хоча вони жодного слова не зронили про свої почуття. Часом Юрко зустрічався з Раєю поглядом і дівчинка ніби промовляла до нього своїми великими, як озерця, синіми очима: «Я знаю, що я тобі подобаюся! І ти, Юрку, славний хлопець!» А може, Юрко все це вигадав…
Хлопець пригадав, як прийшла в їхній клас нова учениця Рая Мороз. Якось уранці вчителька ботаніки Олена Трохимівна завела в клас невисоку тоненьку дівчину з великими блакитними очима і русявими косами.
— Діти! — звернулася до класу Олена Трохимівна. — Познайомтеся з нашою новою ученицею Раєю Мороз. Її тато працюватиме в нашому колгоспі агрономом. Приїхала Рая в наше село з Києва, там вона вчилася в п'ятому класі на «відмінно». Раїна мама лікарка, вона працюватиме в нашій лікарні.
Вчителька оглянула клас, вибирала, мабуть, парту, за яку можна було б посадити новеньку ученицю. Юрко глянув на дівчинку, і їх погляди зустрілися. Хлопчина не витримав погляду новенької, опустив очі. Коли він знову поглянув на дівчину, вона дивилася на Олену Трохимівну, чекала, коли їй дозволять сісти за парту. Юркові страшенно хотілося, щоб учителька посадила блакитнооку дівчинку біля нього. Та Раю посадили біля Грицька Лемішки, бо той відставав з кількох предметів, і вчителька попросила, щоб дівчина допомагала йому.
У Юрка з Грицьком ніколи не було гарних стосунків.
На початку навчального року Юрко прийшов найраніше до школи і вибрав собі місце біля вікна, звідки було видно Прип'ять, пристань, катери. Він поклав на парту свою полотняну шаньку, на якій червоною заполоччю мати вишила слова: «Юрко Береговий». Грицькові також сподобалося це місце, і він, недбало скинувши Юркову торбинку на підлогу, зверхньо сказав:
— Ти, Комірник, — так хлопці часом називали Юрка, бо його татко працював у коморі,— шукай собі інше місце, бо тут сидітиме Грицько Лемішка!
Грицько поклав свій портфель на парту, сів, задоволено оглянув усіх:
— Хто хоче до мене в прийми — прошу подавати заяви. А до заяви прикласти добру жменю соняшникового або гарбузового насіння.
— Нахаба ти, Лемішко, — озвалася Люда Щербань, — сів на чуже місце ще й хизуєшся.
— Хто нахаба? — підхопився Лемішка. — Повтори!
— Ти! — сказала Люда. — Почув?
— Зараз я поговорю з тобою іншою мовою! Грицько підбіг до Люди, хотів схопити за кіску.
— Не руш! — гримнула вона. — Бо дістанеш!
Грицько розгублено зупинився. В ту хвилину Юрко підняв свою шаньку, поклав на парту, а жовтий портфель викинув крізь вікно.
Лемішка отетерів:
— Ти що зробив? Мій портфель на вулицю викинув? Та ти мені його в зубах принесеш. Він думає, як його батько накрав у колгоспі сала та пшениці, то він тут господар!
— Що ти сказав? — скипів Юрко. — Ти смієш ображати мого тата!
— Велика персона — твій тато! Він краде в коморі сало, мед, пшеницю! Возить у Київ продавати! Впіймають його, злодіяку!
