Наказ лейтенанта Вершини - Василь Олександрович Лисенко
— Піддай, хлопці! Сильніше! Не лінуйтеся! Покажіть, на що ви здатні!
Нарешті карусель зупинилася. Дівчата зіскакували на землю, трималися за жердини, щоб не впасти. Юрко не бачив ні дівчат, ні хлопців — не зводив очей з Лесі та Петра. Ніколи не сподівався побачити таке.
Петро обережно взяв на руки Лесю, зняв її з каруселі, притримав за стан рукою і прихилив до себе. І Леся не пручалася — покірно поклала голову на Петрове плече, і її довга руса коса чітко вирізнялася на його темному піджаці. В Юрка все попливло перед очима: Леся, Петро, хлопці, дівчата, хати, земля, навіть небо якось дивно колихнулося, нахилилося і знову стало на місце, і ніби здалеку до Юрка долинув заздрісний голос котроїсь із дівчат:
— Погляньте, як до Солодовника припала біженочка! Що то міська. Не соромиться. І Петро з ходу підхопив таку кралю. Тепер і до весілля недалеко…
Юркові здалося, що всі дивляться на нього, глузують, а може, й співчувають… Якщо вже дівчина пішла з хлопцем кататися на карусель і дозволила при всіх обняти себе, стояти з ним у парі, то цим вона дає зрозуміти, що він — її обранець. Юрко ніколи не сподівався від Лесі такого.
Нарешті Леся підвела голову, трохи відхилилась од Петра, хоч він підтримував її за стан.
Іван зиркнув на Юрка, рішуче підійшов до Петра та Лесі, відвів хлопця, щось почав йому говорити.
Петро, усміхаючись, зневажливо махнув рукою, гукнув:
— Хлопці! Давайте ще раз із вітерцем! І до Лесі:
— Пішли на карусель. І міцніше тримайся за мене!
Дівчина заперечливо похитала головою, оглянулась, немов когось шукала, і відповіла:
— Я більше не хочу. У мене й досі голова йде обертом!
— Зі мною не бійся! — гукнув Петро.
Петро взяв за руку Лесю, але Гончар зупинив його:
— Чого ти, як той реп'ях, причепився до дівчини? Не хоче вона, і не треба її примушувати.
— Чого ти пристав? — огризнувся Петро. — Бери свою Надю, сади на карусель і катайся, скільки твоїй душі забажається!
— Я тобі по-доброму кажу, — стояв на своєму Іван, — облиш дівчину.
— Нащо ти мені проповіді читаєш, — примирливо озвався Петро, — що ж тут лихого, як дівчина трохи покаталася? Правда, Лесю? Ти думаєш, їй не набридло взаперті дома сидіти? Тримають її, як ту пташку в клітці, і на вулицю вийти не можна. А вона молода, їй теж повеселитися хочеться.
— Ти так говориш, наче не знаєш, яка слава про дівчину піде!
— І в цьому нема нічого лихого! Розумієш? Я зі щирим серцем до Лесі ставлюся. Ти з Надею можеш зустрічатися, а мені, виходить, — зась!
Петро все ще тримав дівчину за руку і казав:
— Перепочинь трохи, а потім ще покатаємося.
— Я більше не хочу! Хай іншим разом. Я й так ледве на ногах тримаюся, — розгублено усміхнулася Леся.
— Петре! — гукнули хлопці, які крутили карусель. — Доволі байдики бити! Тепер твоя черга крутити!
— Постій тут, Лесю, — з жалем промовив Петро, — треба йти борг відробляти. А потім ще покатаємося. Я тебе й додому проведу.
Петро побіг до хлопців, а Леся лишилася під вербою, чекала, поки він повернеться і проведе додому.
Юрко непомітно, щоб не привертати до себе уваги, вийшов на берег Прип'яті. Перед очима стояли Леся і Петро… «Отак несподівано, — подумав він, — і закінчилася дружба з цією дівчиною, яку війна закинула в наше село…» І знову перед хлопцем постала Леся, така, як він рік тому вперше побачив її біля переправи — невисока, тендітна. На ній біле плаття, білі черевики, а в довгій русявій косі синів великий бант. Ніби знову почув її слова: «Добрий день! Ти не скажеш, де можна купити молока? У нас мама хвора…»
Юрко сердито покрутив головою, намагаючись більше не думати про Лесю. І раптом почув її голос:
— Юрку, почекай, чого ти так поспішаєш?
Дівчина наздогнала його, винувато глянула йому в очі, промовила розгублено:
— Чого ж ти сам пішов додому, а мене залишив? Не звикла я на таких каруселях кататися.
Юрко крижаним поглядом окинув дівчину, запитав зневажливо:
— Ти наздогнала мене, щоб розповісти, як ти каталася? Так можеш не витрачати даремно часу, я й сам бачив.
— Я ніколи не думала… — почала Леся.
— А мене не цікавить, — перебив дівчину Юрко, — що ти думала… Свої думки можеш тримати при собі.
— Юрку, — ображено промовила Леся, — чого ти так розмовляєш зі мною? Ну чому ти такий?
— Який?
— Жорстокий… І несправедливий. Ти сердишся, що я з Петром покаталася… Так? А що тут поганого? Я й так ніде не буваю, людей зовсім не бачу. І нема тобі чого сердитись. Не можна бути таким, Юрку.
— Який є, таким і буду. І тобі до мене немає ніякого діла. І взагалі я не хочу з тобою розмозляти.
— Ти що, — розгублено і трохи здивовано запитала Леся, — за Петра розсердився? Так?
Дівчина вражено дивилася на хлопця. Ніколи ще вона не бачила його таким розгніваним, ображеним, зніченим і водночас неприступним. Перед нею стояв ніби чужий і незнайомий юнак, в карих очах якого спалахували і гасли люті вогники.
Леся хотіла, як завжди, взяти хлопця за руку, та не наважилась.
Уранці снідали мовчки. Леся несміливо глянула на Юрка і опустила голову, подовбала виделкою картоплю і встала з-за столу. Після сніданку мати, збираючись на роботу, сказала Лесі:
— Ходім зі мною на Червоний хутір. Мені сьогодні треба допомогти ткалі основу навити. Хутір далекувато від села, і вдвох нам буде веселіше, бо самій сумно полем іти, так і здається, що хтось з бур'янів на шлях вискочить.
Юрко подався на город. Є там у нього потаємне, улюблене місце. У кінці городу, що спускається до самої Прип'яті, між кущами червоної шелюги лежав вивернутий з землі пень. Тато розповідав, що липі було понад триста років — сучасниця Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Івана Богуна. Колись, розказують, у селі був Богдан Хмельницький, викурював з палацу ворожу залогу. Відзначилися в тому бою і козаки Максима Кривоноса, завдяки їх хоробрості і пощастило вибити панів з палацу, взяти приступом замок. І старезна липа була сучасницею тих подій. Ще й тепер в селі можна почути розповіді, як колись набігали татари, брали в полон людей і тут, під липою, ділили ясир, гнали на Татарський острів, тримали бранців у глибоких виробках, а вже потім вели їх на продаж у далекий Крим. Ще довго б росла і зеленіла ця липа, якби в неї
