Наказ лейтенанта Вершини - Василь Олександрович Лисенко
— Пам'ятаю, пане Маєр.
— Ті гроші — фальшиві, хоча вони надзвичайно майстерно зроблені. Мені пощастило їх обміняти на справжні долари. Це було нелегко, але я знайшов надійний канал для проведення операції. Гроші, знайдені в пана Шудрі,— фунти стерлінгів — надзвичайно цінна валюта. Її дуже важко виготовити. І як це не дивно, саме тут, у вашому селі, виготовлялися порівняно недавно фунти стерлінгів. Пани Хоткевичі мали під Білою вежею фальшивомонетню. Про це мені розповідав мій друг пан Хоткевич, який так безглуздо загинув на горищі цього таємничого палацу. Але Біла вежа зруйнована, її льохи залиті водою, відпомпувати її неможливо. Спеціалісти заявляють, що в льохах пробились джерела. — 3 цими словами Маєр дістав з папки, що лежала на столі, потемнілий від часу пергамент, уважно проглянув його, сказав роздумливим голосом, в якому явно бриніли нотки сумніву: — Пан Хоткевич запевняв мене, що фальшивомонетня збереглася і в неї можна проникнути. Там лишилися матриці і купюри надрукованих фунтів стерлінгів. Що мій друг Олександр Хоткевич казав правду, свідчать гроші, знайдені в пана Шудрі. І це ще не все. Пан Хоткевич розповів мені, що його батько довго жив у Лондоні. Там він познайомився з майстром — працівником британського монетного двору. Майстер вчинив тяжкий злочин, йому загрожувало суворе покарання. Пан Хоткевич, батько мого друга, зумів таємно вивезти майстра з Англії. Цей іноземець жив у вашому селі незадовго до того, як до влади прийшли більшовики. Пан Хоткевич вирішив скористатися вмінням майстра і створити фальшивомонетню. Він витратив на неї багато грошей, але всі вони окупилися сторицею. Майстер досконало знав свою справу і випускав фунти, які без підозри приймали навіть англійські банки. Фальшивомонетня діяла ще в 1916 році. Нам треба знайти хід до цього підземелля — і ми станемо багатими людьми.
— Як же його знайти, пане Маєр?
— Треба розпитувати мешканців села про все, що пов'язане з Білою вежею, палацом та панами Хоткевичами. Хтось повинен знати про таємницю цього підземелля. Сподіваюсь, що нам пощастить натрапити на якусь ниточку… Ти, Юрген, свій для мешканців села, і вони відкриють тобі всі таємниці. Ти одержиш частку знайдених скарбів — я чесно виконаю свою обіцянку. Я обміняв гроші, які мені так люб'язно подарував пан Шудря, і вже поклав на твій рахунок в швейцарський банк три тисячі доларів. Я зараз вручу тобі чек. Тут солідна сума. Тепер ти, Юрген, маєш гроші на чорний день. Саме так діють справжні компаньйони. Але я не бачу ніякої радості на твоєму обличчі. Чому? Невже ти не розумієш, яку цінність становить ця чекова книжка?
— Навіщо мені долари, пане Маєр? Я все одно нічого не зможу за них купити. І ніколи не потраплю в Швейцарію.
— Рано чи пізно, — впевнено відповів Маєр, — війна закінчиться. Армія фюрера знищить більшовиків, і все стане на свої місця. Незабаром ти одержиш нагороду за врятування німецьких офіцерів і станеш повноправним громадянином великої Німеччини. Перед тобою, Юрген, постає велике майбутнє, тільки мусиш запам'ятати одну істину: чудове майбутнє можливе лише при одній умові — при наявності золота. Долари — це золото. Ми повинні заволодіти скарбами пана Хоткевича. Продумано, спокійно приступай до справи — розпитуй мешканців села, особливо тих, хто служив у панів Хоткевичів, про палац та його минуле. Я певен, що в наші сіті потрапить потрібна рибка. Ти ж, Юрген, рибалка, — пожартував Маєр.
Німець підійшов до сейфа, дістав з нагрудної кишені блискучий ключ, натиснув на білу кнопочку, яка знаходилася на підвіконні, прикритому важкою шторою, і відімкнув сталеві дверцята з розпластаним орлом. На нижній полиці виднівся набір срібних келихів, позолочені чашки, виделки. Меншим ключем відімкнув невеликі сталеві дверцята всередині сейфа і дістав продовгувату книжечку в шкіряній рожевій оправі. Юрко, пам'ятаючи пораду Святого, відвів погляд від сейфа, байдуже дивився у вікно. Ліворуч бовванів грот Привидів. Минулого року хлопці тут гралися в розбійників, ховалися в гроті, ловили карасів у ставку, пірнали на його дно, роздивлялися мармурові статуї, кинуті повсталими селянами, щоб не муляли очі, не нагадували про панів. Якось вони дістали з дна ставка погруддя людини з видовженим суворим обличчям, пишними вусами, низьким чолом і гострим роздвоєним підборіддям, на грудях — хрести, ордени. Хлопці поставили погруддя на вербовому пеньку, зробили крислатий капелюх з лопухового листя, одягли його на лису голову і заходилися груддям збивати ту прикрасу. До контори парком йшли два колгоспники, побачили погруддя, схопили його і знову кинули в ставок, ще й нагримали на хлопців:
— Навіщо ви підняли цього Хоткевича, він за кріпацтва людей на базарах, як худобу, продавав!
Юрко глянув у другий бік. Там між липами стояли чорні фургони та приземкуваті танкетки. В кінці галявини виднілась водозливна труба, про яку згадував в своєму щоденнику аптекар Сиволап.
— Мій юний друг замислився, — піднесено сказав Маєр, — поринув у приємні спогади. Прошу, Юрген, взяти чеки на три тисячі доларів. Досить тобі прибути в Женеву, прийти в банк — і ти багата людина. Це тільки початок. Я познайомився з Хоткевичем ще в 1918 році, коли наш полк стояв у вашому селі, а я мешкав у Зоряній кімнаті. На чужині люди дуже сумують за батьківщиною. Потім і пан Хоткевич часто згадував свій маєток, якось обмовився, що мав грошову майстерню, казав, що його скарби оберігає чарівна Червона Красуня. І це ще не все. Дуже часто він згадував свого лакея, який під час відходу з села білої армії захопив його майно і сховався в лісі. Серед того майна було багато фунтів стерлінгів. — Маєр пройшовся по кабінету, наблизився до вікна. — Чудовий парк! Які могутні дуби! І які привабливі липи! Я пам'ятаю дуб, що росте біля гроту Привидів. Він майже не змінився, а вік людини дуже короткий, тому й треба поспішати жити! Треба знайти лакея, який пограбував пана Хоткевича, і дізнатись, куди він подів гроші. Селяни ніколи не викинуть їх на смітник, навіть тоді, коли з них немає ніякої користі. Розмовляючи з людьми, можеш обдаровувати їх сіллю, борошном.
Юрко заперечливо похитав головою:
— Пане Маєр, у нас нема ні солі, ні борошна.
— Чому ж ти не сказав мені про це?
