Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Містер Домбі, хоч він і вельми високоповажана людина, — сказав Турбот, — коли наштовхується на опір, то, внаслідок властивого йому хибного способу мислення, виявляє неабияку схильність до перекручення навіть прямих фактів у згоді з власним бажанням. Наприклад, — і кращого прикладу не знайти! — він щиро вірить, що (даруйте мені безглуздість цих слів, але вони не мої) суворість, з якою він висловив свої погляди теперішній дружині за певних, мабуть, пам’ятних їй небуденних обставин, — незадовго до смерті незабутньої місіс Ск’ютон, — справила на цю дружину приголомшливе враження і в ту хвилину цілковито зламала її!

Едіт засміялася. Зайве казати, який жорстокий, немелодійний був той сміх. Досить зазначити, що він слухав його з радістю.

— Мадам, з цим я вже кінчив, — озвався він. — Ваші власні погляди такі певні і, гадаю, такі непохитні, — останні слова він мовив повільно і дуже виразно, — що, боюся, знову викличу ваше незадоволення, коли скажу, що, незважаючи на всі вищезгадані хиби, дуже добре мені відомі, я все ж таки звик до містера Домбі й високо ціную його. Але кажу я це, повірте, зовсім не для того, щоб похизуватися почуттями, які настільки несумісні з вашими, що не можуть викликати у вас симпатії, — ох, як чітко й виразно, як промовисто це було сказано! — а тільки для того, щоб ви упевнились, який я ревний прихильник ваш у цій нещасливій справі і яка огидна мені та роль, що мені в ній відведена!

Вона сиділа без руху, немов боялася одвести від нього очі. А от тепер — розгорнути останнє кільце!

— Вже пізно, — по короткій паузі мовив Турбот, — і ви, як кажете, втомилися. Але я не можу забути про другу мету цієї розмови. Я мушу порадити вам, мушу якнайсерйозніше прохати вас, маючи для цього достатньо підстав, — будьте обережніші у виявах ваших симпатій до міс Домбі.

— Обережніші! Що ви хочете цим сказати?

— Щоб ви стереглися виявляти надмірну прихильність до цієї молодої леді.

— Надмірну прихильність, сер! — сказала Едіт, насупивши своє високе чоло й підводячися з крісла. — Це хто ж береться оцінювати чи міряти мою прихильність? Ви?

— Ні, не я, — він зніяковів або вдав, що зніяковів.

— Хто ж тоді?

— Не можете вгадати?

— Не маю бажання вгадувати.

— Мадам, — мовив він по хвилині вагання, впродовж якої обоє не зводили одне з одного очей, як і раніш. — Я в скрутному становищі. Ви сказали, що не приймете жодних переданих вам вказівок і заборонили мені повертатися до цього питання; однак обидва питання, як бачу, так тісно пов’язані між собою, що — коли ви не захочете прислухатись до непрямої застороги того, хто здобув собі честь користуватися вашим довір’ям, хоч дорога до нього вела через неласку, — я буду примушений зламати вашу заборону.

— Ви знаєте, що вам вільно зробити це, сер, — відповіла Едіт. — Ламайте.

Яка ж вона бліда і схвильована, як тремтить! Значить, він добре розрахував ефект!

— Мені було доручено, — тихо почав він, — переказати, що ставлення ваше до міс Домбі йому неприємне. Воно може привести до порівнянь, некорисних для нього. Він бажає, щоб ставлення це цілковито змінилося, і вірить, що коли воно щире, то так і буде, бо послідовна демонстрація вашої прихильності не вийде на користь її об’єктові.

— Це загроза, — сказала вона.

— Це загроза, — своїм звичаєм безгучно ствердив він і вголос додав: — але спрямована не проти вас.

Вона стояла перед ним випроставшись, гідна і горда, дивилася просто на нього своїми огненними очима і всміхалася зневажливою, гіркою усмішкою — і враз заточилася, ніби земля під її ногами розверзлася, й не впала тільки тому, що він підхопив її на руки. І так само враз відштовхнула його, ледве він доторкнувся до неї, сахнулась назад і незворушно, дивлячись просто йому в очі, показала рукою на двері.

— Прошу залишити мене. На сьогодні досить.

— Я відчуваю, що справа ця вельми нагальна, — провадив містер Турбот, — бо годі передбачити, до яких наслідків і як скоро могло б спричинитись ваше незнання чоловікових настроїв. Уявляю, як стурбувало міс Домбі звільнення її покоївки, а воно, правдоподібно, вже є одним із дрібніших наслідків. Ви не гніваєтеся на мене за моє прохання, щоб міс Домбі не була присутня. Чи так? Можу на це надіятись?

— Можете. Лишіть мене, прошу вас.

— Я, знаючи про ваші почуття до цієї юної леді, в силі й щирості яких я свято переконаний, певен, що ви були б дуже нещасливі, вічно терзаючись думкою, що нашкодили її становищу і зруйнували її надії на майбутнє, — скоромовкою, але з запалом додав Турбот.

— Досить на сьогодні. Лишіть мене, будьте такі ласкаві.

— Я всякчас буватиму тут — навідуватиму його, та й у службових справах. Чи дозволите мені ще побачитися з вами, порадитись, що робити, дізнатись про ваші бажання?

Вона знов простягнула руку до дверей.

— Не знаю навіть: сказати йому, що я говорив з вами, чи навести на думку, що я відстрочив цю розмову, бо не мав слушної нагоди або з якоїсь іншої причини? Конче потрібно, щоб ви дали мені змогу порадитися з вами, і то якнайскорше.

— Коли завгодно, тільки не зараз, — відповіла вона.

— А коли я висловлю бажання бачитися з вами, чи буде це розумітися так, що міс Домбі не повинна бути при цьому, і що шукаю я цього побачення як людина, котра має щастя користуватися вашим довір’ям і приходить, щоб помогти вам усім, чим може, а не раз, можливо, відвести лихо й від міс Домбі?

І далі явно боячись бодай на мить випустити його з-під влади свого незмигного погляду, — яка б мізерна вона не була, — Едіт одповіла «так!» і знов попросила його піти.

Він вклонився, ніби скоряючись її волі, але біля самих дверей повернувся і сказав:

— Я дістав прощення, і спокутував свою провину. Чи можна мені,