Домбі і син - Чарльз Діккенс
Залишившися сам у своєму кабінеті, містер Турбот взявся до праці і працював цілий день. Він прийняв чимало відвідувачів, переглянув низку документів, побував у різних місцях зібрань торгового люду і не вдавався в жодні абстрактні міркування, поки з усіма цьогоденними справами не було покінчено. Та щойно його стіл очистився нарешті від паперів, як він знову занурився в свою звичайну задуму.
Він стояв на своїм звичайнім місці, в своїй звичайній позі, втупивши очі в підлогу, коли до кабінету ввійшов його брат з кількома листами, що їх забрали були звідси протягом дня. Він мовчки поклав листи на стіл і тут же пішов до виходу, коли містер Турбот-управитель, що з першої ж миті не зводив з нього очей, наче саме про нього і думав увесь цей час, озвався:
— Так що тебе, Джоне, сюди привело?
Брат показав на листи й знову рушив до дверей.
— Мене дивує, — сказав управитель, — що ти приходиш і виходиш, навіть не запитавшись про здоров’я хазяїна.
— В конторі ще зранку казали, що містер Домбі почуває себе добре, — відповів той.
— Ти став такий м’якосердий за останні роки, — посміхаючись, мовив управитель, — що можу забожитися — якби йому щось поганого трапилося, ти б вельми журився.
— Мені й справді було б дуже жаль, Джеймсе.
— Йому було б жаль! — сказав брат, показуючи на нього рукою, немов у кабінеті був ще хтось, до кого він звертався. — Йому й справді було б дуже жаль! І хто це говорить! Остання шпиця в конторі; мотлох, який кинуто в куток, обличчям до стіни, наче негодящу картину, і залишено так на бозна-скільки років! Він — сама вдячність, і пошана, і відданість! І він ще хоче, щоб я йому повірив!
— Я зовсім не хочу, щоб ти мені вірив, — відповів той. — Я хочу лише, щоб ти ставився до мене так, як і до будь-кого з твоїх підлеглих. Ти спитав — я відповів.
— Та чи ти, лакизо, не маєш що йому закинути? — з незвичною для себе дражливістю сказав управитель. — Ні зневажливого поводження, ні зарозумілості, ні великопанських вибриків, ні визиску якого хоч! Таж, до біса! Чоловік ти чи ганчірка?
— Було б дивно, якби двоє людей — особливо начальник і підлеглий — прожили так багато років укупі й не мали б що закинути один одному, — він, в усякому разі, так і думав, — відказав Джон Турбот. — Та, поминувши тутешню мою історію…
— Тутешню його історію! — гукнув управитель. — Отож-бо й воно! Одне це дає йому змогу лавірувати, випасти зі списку! Ну?
— Поминувши те, що, як ти натякаєш, дає мені підставу (яку, на щастя для інших, маю тільки я) бути йому вдячним, то будь-хто в нашій конторі напевно сказав би чи відчував би те ж саме, коли не більше. Невже ти гадаєш, що тут хоч один знайдеться, хто, якби з хазяїном трапилась якась неприємність або нещастя, залишився б байдужим чи почував би щось інше, крім щирого жалю?
— Добра підстава бути йому вдячним, нічого не скажеш! — зі зневагою мовив брат. — А чи не думаєш ти, що тут тебе тримають як дешевий взірець, як зразковий приклад милосердності «Домбі і Сина», що служить во славу знаменитої фірми?
— Ні, — м’яко відповів той. — Думав і думаю, що мене тут тримають з більш благородних, некорисливих мотивів.
— Ти, по-моєму, збирався процитувати якусь заповідь Христову? — сказав управитель, по-тигрячому оскаливши зуби.
— Ні, Джеймсе, — відповів той. — Та, хоч братні зв’язки між нами вже давно обірвані й відкинуті…
— І хто їх обірвав, добродію? — перебив управитель.
— Я, переступом своїм. Я цього на карб тобі не ставлю.
Управитель повторив своїм безголосим ощиреним ротом: «О, цього ти мені на карб не ставиш!» — і дав знак, що слухає далі.
— Отож, хоч зв’язків цих уже немає, все ж я тебе дуже прошу — не бери мене без потреби на глум і не перекручуй того, що я говорю чи хочу сказати. А збирався я сказати лиш те, що неправильно було б думати, ніби ти, кого поперед усіх інших було вдостоєно просуванням по службі, довір’ям і відзнаками (вдостоєно, я знаю, від самого початку — за таланти твої і відданість), ти, що спілкуєшся з містером Домбі вільніше, ніж інші, — можна сказати, на рівних, що зазнав його ласки і щедрості,— хибно було б уважати, ніби ти — єдиний, хто вболіває за його добробут і добре ім’я. В цілій фірмі — від тебе почавши і до найскромнішого служника — нема такого, хто — як я щиро вірю — не поділяв би цього почуття.
— Брешеш, — сказав управитель, зчервонівши в раптовому гніві. — Ти лицемір, Джоне Турботе, і ти брешеш!
— Джеймсе! — вигукнув той і теж спалахнув. — Що це за образливі слова? Навіщо ганьбиш мене так, зовсім безпричинно?
— Кажу тобі, — відповів управитель, — що все твоє лицемірство і м’якосердість… все ваше тутешнє лицемірство і м’якосердість для мене не більше, як ось це, — він ляснув пальцями. — Я крізь них, мов крізь повітря, бачу! В цілій конторі, почавши від мене і до найскромнішого служника (на якого ти дуже зважаєш, і небезпідставно, бо тобі до нього недалеко), немає такого, хто не радів би в душі, якби хазяїн доскочив біди, хто б його не ненавидів потай, хто не бажав би йому швидше лиха, як добра, і не збунтувався проти нього, якби мав змогу і мужність. Кому ближче до його ласки, тому й ближче до його зарозумілості; чим ближче до нього, тим більше зась! Ось яка тут віра!
— Не знаю, — сказав Джон, чиє обурення хутко обернулося
