Домбі і син - Чарльз Діккенс
Коли вона, під’їхавши до свого будинку, висідала з екіпажа, хтось тихою ходою вийшов з холу і, стоячи з неприкритою головою, запропонував їй руку. Лакея він відсунув убік, і їй не залишалося іншого вибору, як спертись на неї, і аж тоді вона упізнала, чия то рука.
— Як почувається ваш хворий, сер? — спитала вона, скрививши губи.
— Краще, — відповів Турбот. — Навіть дуже добре. На сьогодні я з ним розпрощався.
Вона кивнула і рушила нагору, та він приступив до сходів і знизу спитав:
— Мадам! Чи смію просити у вас хвилинної аудієнції?
Вона спинилась і глянула назад.
— Пора невідповідна, сер, а я втомлена. У вас нагальна справа?
— Нагальна, і дуже, — ствердив Турбот. — А що мені пощастило вже спіткати вас, то дозвольте повторити моє прохання?
Вона зиркнула на його сліпучі зуби, а він окинув зором постать у розкішному вбранні, що височіла над ним, і ще раз подумав, яка то красуня.
— Де міс Домбі? — голосно спитала вона в служника.
— У своїм будуарі, мадам.
— Проведіть нас туди! — зиркнувши ще раз на налитого увагою джентльмена внизу і ледь помітним рухом голови дозволивши йому йти за собою, вона рушила далі.
— Перепрошую! мадам! місіс Домбі! — вигукнув м’який та звинний Турбот, що вмить опинився поруч. — Чи можу я просити, щоб міс Домбі не була присутня при нашій розмові?
Вона, така ж урівноважена та невразлива, кинула на нього швидким оком.
— Я не хотів би, щоб міс Домбі,— стиха сказав Турбот, — чула те, що я маю вам сказати. Зрештою, у вашій волі, мадам, вирішувати — знати їй це чи ні. Віддаю це на ваш розсуд. Мій прямий обов’язок — попередити вас. Після нашої останньої зустрічі було б не по-людськи вчинити інакше.
Вона поволі відвела очі з його обличчя і, удавшись до служника, наказала: «До іншої кімнати!» Служник привів їх до вітальні, спішно позапалював свічки і вийшов. Поки він був, вони не озвалися ні словом. Едіт велично присіла на кушетці біля каміна, а містер Турбот, з капелюхом у руці, пасучи очима килим, стояв навпроти.
— Перед тим як слухати вас, сер, — мовила Едіт, коли за слугою зачинилися двері, — я хочу, щоб ви вислухали мене.
— Слухати адресовані мені слова місіс Домбі,— відповів він, — нехай навіть незаслужені докори — я вважаю за таку високу честь для себе, що радо скорився б такому її бажанню, навіть якби й не був її найпокірнішим слугою.
— Якщо ви прийшли з вказівками від того, з ким щойно розпрощалися, сер, — містер Турбот звів очі, наче намірився виказати велике здивування, але вона перехопила той погляд і перебила той намір, якщо такий був, — то не турбуйтеся передавати їх, бо я їх не прийму. Мені нема чого питатися, чи справді ви прийшли з такою метою. Я давно вже чекаю на ваш візит.
— На моє нещастя, — сказав містер Турбот, — я прийшов сюди, хоч і цілковито всупереч власній волі, саме з такою метою. Дозвольте лишень попередити вас, що мета в мене не одна, а дві. Ця — перша.
— З першою вже покінчено, сер, — перебила вона. — А якщо ви повернетесь до неї…
— Невже місіс Домбі думає, що я насмілюсь повернутися до неї всупереч її забороні? — мовив Турбот, підходячи ближче. — Невже ж місіс Домбі, без уваги до мого жалюгідного становища, настільки утвердилася в думці, що я абсолютно невіддільний від мого хазяїна, аж може чинити мені таку велику і незаслужену несправедливість?
— Чому це ви, сер, — почала Едіт, втупивши в нього свої похмурі очі й говорячи з дедалі більшим запалом, від чого її гордовиті ніздрі затремтіли, шия витяглась і дрож пробіг по легесенькій білій накидці на плечах, які своєю сніжною білістю могли змагатися з нею, — чому це ви раз по раз з’являєтеся до мене і говорите мені про любов та обов’язок супроти мого чоловіка й удаєте, ніби думаєте, що я з ним щаслива і що я поважаю його? Звідки ця ваша зухвалість, коли ви знаєте — і знаєте не гірше за мене: я бачу це в кожному вашому погляді й чую в кожному слові, — що не любов існує між нами, а відраза та презирство, і що я зневажаю його не менше, ніж зневажаю себе за те, що належу йому? Незаслужена несправедливість! Та якби я мала справедливо віддати вам, по заслузі, за ту наругу і муку, яку через вас терплю, то повинна була б убити вас!
Вона питалася, чому він усе це робив? Коли б не була засліплена гординею, й люттю своєю, і самоприниженням, — а вона була засліплена, це видно було по її палахких очах, — то прочитала б відповідь у нього на обличчі: а щоб довести її саму до такого вибуху.
Вона ж не бачила цієї відповіді, та й не цікавилася — є вона там чи ні. Вона бачила лиш ті образи й самобичування, які зазнала і які ще мала зазнати, які й зараз краяли їй душу. І, вдивляючись більше в них, ніж у його обличчя, відривала перо по перу з крила якогось рідкісного й гарного птаха, що, прив’язане золотою ниткою до її зап’ястя, правило замість віяла, і кидала їх на підлогу.
Він не знітився під її поглядом, а, перечікуючи, поки вщухне цей зовнішній неконтрольований вияв її гніву, спокійно стояв у позі людини, яка має що відповісти, й готова це зробити. І аж тоді заговорив, дивлячись просто в її палючі очі.
