Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Мадам, — мовив він, — я знаю й знав, що не викликаю у вас симпатії до себе, і знав чому. Так. Я знав чому. Ви говорили зі мною цілком одверто, і я настільки вдячний вам за ваше довір’я…

— Довір’я! — зневажливо повторила вона.

Він пустив це повз вуха.

— …що теж не буду ховатись. Так, я з самого початку бачив, що ніякого почуття до містера Домбі у вас немає, — та й як могло воно виникнути між двома такими різними людьми. Згодом я побачив, що у вашій душі зароджується щось сильніше, ніж просто байдужість… та й чи могло воно бути інакше за тих умов, в які вас було поставлено? Але хіба мав я право розповісти вам те, що знав?

— А вам треба було, сер, удавати, що ви протилежної думки, й день у день нахабно твердити мені це?

— Так, було треба, мадам, — з запалом відповів він. — Якби я цього не робив або робив щось інше, — я не говорив би отак з вами сьогодні. І я передбачав — бо хто, як не я, міг це передбачити? Хто краще за мене знає вдачу містера Домбі? — що коли тільки ви не виявитесь такою слухняною та покірливою, як його перша дружина, у що я не вірив…

Зверхня посмішка у відповідь підказала, що він може повторити ці слова.

— У що, кажу, я не вірив, — то прийде, мабуть, час, коли оте порозуміння, якого ми з вами дійшли тепер, стане в пригоді.

— В пригоді кому, сер? — з презирством запитала вона.

— Вам. Я не скажу «і мені», остерігаючись висловлювати навіть ту скромну повагу до містера Домбі, на яку з чистою совістю можу собі дозволити, аби, бува, не сприкритися тій, чия відраза й презирство, — мовив із притиском, — такі глибокі.

— Ви дуже совісні, сер, — сказала Едіт, — коли признаєтеся лиш у «скромній повазі» і говорите про нього таким зневажливим тоном, — ви, його головний дорадник і підлесник!

— Дорадник — так, — сказав Турбот. — Підлесник — ні. Певне запобігання, мушу зізнатися, мабуть, є. Але багатьох із нас розрахунок і вигода спонукують виголошувати те, що не лежить нам на серці. Тож партнерство з розрахунку й вигоди, ділові зв’язки з розрахунку й вигоди, дружба з розрахунку й вигоди, шлюби з розрахунку й вигоди — речі нині буденні.

Едіт закусила червону, як кров, губу, але пильний, похмурий погляд її не здригнувся.

— Мадам, — сказав містер Турбот, з якнайуважнішим, якнайпоштивішим виглядом сідаючи на стілець коло неї. — Чого мені, людині, цілковито відданій вам, не говорити відверто? Для жінки ваших обдарувань природно було вважати, що вона може змінити до певної міри вдачу свого чоловіка й зліпити з неї щось краще.

— А для мене це неприродно, сер, — заперечила вона. — Таких думок чи намірів у мене ніколи не було.

Гордовите, небоязке обличчя Едіт показувало, що вона не прийме жодної з пропонованих ним масок, а навпаки, готова розкрити себе до кінця, незалежно від враження, яке може справити на такого, як він.

— В усякому разі, — продовжував він, — природним було те, що ви вважали за можливе жити з містером Домбі як його дружина, не скоряючись йому, але й не заводячи з ним у такі жорстокі конфлікти. Але, мадам, ви не знали містера Домбі (у чому й пересвідчилися згодом), коли ви це думали. Ви не знали, наскільки він вимогливий і гордий, наскільки — коли можна так висловитись — він раб своєї величі і, запряжений, як тягло, у свою ж тріумфальну колісницю, не бачить і не визнає нічого поза тим, що сам тягне і що мусить тягти, попри все і крізь усе.

Зуби йому блиснули, злостиво смакуючи оригінальність цього художнього образу, і він повів далі:

— Містер Домбі й справді не більше здатний рахуватися з вами, ніж зі мною, мадам. Порівняння надто далекосяжне, — я навмисне роблю його таким, — але цілком правдиве. Відчуваючи свою владу, містер Домбі попросив мене — особисто сказав мені це вчора ранком — бути за посередника між ним та вами, бо знає, що ви мене не любите, і хоче, щоб моя особа була для вас карою за непослушенство, а, крім того, він і справді вважає, що приймати як посланця його власного наймита є образою для гідності — не леді, з якою я маю щастя розмовляти, вона для нього не існує, — а його дружини, частки його самого. Ви бачите, як мало зважає він на мене, як не припускає навіть можливості, що я можу мати свої власні думки й погляди, коли відкрито заявляє, що призначує мене на цю роль. Ви бачите, як не зважає він і на ваші почуття, коли погрожує вам таким посланцем. Факт цей ви, звичайно, пам’ятаєте.

Едіт уважно, як і раніше, стежила за Турботом. Але й він стежив за нею й бачив — цей натяк на його обізнаність з тим, що зайшло між нею та її чоловіком, пік і ятрив її горді груди, наче отруєна стріла.

— Кажу це не для того, щоб поглибити прірву між вами та містером Домбі, мадам, — боронь, боже! Та й яка була б мені користь з цього? — а тільки на доказ того, що довести містерові Домбі необхідність рахуватися ще з кимсь, коли йдеться про нього самого, — безнадійна справа. Всі, хто довкола нього, кожен зі свого боку і рівня, внесли свою лепту, смію сказати, щоб утвердити його в такому способі мислення, та якби ми цього не зробили, це зробили б інші — або не були б при ньому; і це завжди, від самого початку, складало головний стрижень його життя. Коротше, досі містер Домбі мав справу тільки з людьми покірними і залежними, що схиляли перед ним і коліна, і шию. Він ніколи не знав, що це таке — бунт враженої гордості і сила гніву.

— Зате тепер знатиме! — здавалось, промовила вона, хоч губи її не ворухнулись і в очах нічого не змінилося. Він бачив, як знов затремтіла легка її накидка, як на мить притиснула вона до грудей рештки крила рідкісного птаха,