Маленький лорд Фонтлерой - Френсіс Ходжсон Бернетт

— Ні, — сказав містер Гевішем. — Властиво маю переказати Вам ще одне її прохання — сподіваюся, це переконає Вас, що вона нічого супроти Вас не чинила.

— І слухати не хочу! — випалив граф, аж засапавшись від гніву та болю в нозі.

Проте містер Гевішем вів далі:

— Вона просила, аби не говорити лорду Фонтлерою нічого, що могло би упевнити його, ніби це ви наполягли на розлуці… через неприязнь до неї. Хлопчик дуже її любить, отож вона певна, що ця новина хіба послужила б перешкодою для ваших стосунків із внуком. Лорд Фонтлерой цього не зрозуміє, стане вас боятися або відгородиться байдужістю. Місіс Ерол каже: він іще замалий, аби зрозуміти, в чому тут справа, тому нехай спершу підросте — а тоді й довідається.

Вона не хоче, аби усе це затьмарило вашу першу зустріч із внуком.

Граф глибше вмостився у кріслі. Його глибоко посаджені очі широко відкрилися.

— Що-що? — вимовив він, затамувавши подих. — Що? Ви хочете мене переконати, ніби вона нічого не сказала синові?

— Ані словом не прохопилася, — сухо відказав адвокат. — Можу вас у цьому запевнити. Хлопчик хіба знає, що ви — найліпший і найдобріший дідусь на світі. Його віри у ваші чесноти не підважено жодним словом. А поки я був у Нью-Йорку, докладно виконував усі ваші розпорядження, тим-то лорд Фонтлерой мав усі підстави вважати вас взірцем щедрости і доброчинносте.

— Справді? — перепитав граф.

— Слово честі, — потвердив містер Гевішем, — ставлення до вас лорда Фонтлероя цілком залежатиме саме від вас. І, якщо дозволите, я би таки порадив у його присутності утримуватися від зневажливих висловлювань на адресу його матері. Це те, що найбільше сприяло б вам у нав'язуванні контакту із внуком.

— Гм, ото ще мені клопіт! — буркнув граф. — Та ж малому тільки сім років!

— Так, і всі ці сім років він провів разом з матір'ю, тому й любить її цілим серцем, — стримано завважив містер Гевішем.

РОЗДІЛ 5

У дідусевому замку

Вже геть пополудні карета, у якій їхали юний лорд Фонтлерой та містер Гевішем, врешті повернула на довгу простору алею, що вела прямісінько до замку. Граф розпорядився, щоб онук прибув якраз на обід. Так само граф чомусь побажав, аби Седрик сам увійшов до кімнати, яка йому призначалася.

Отож карета котилася по алеї. Лорд Фонтлерой зручно сидів собі, спершись на розкішні подушки, і з неабиякою цікавістю спостерігав за дорогою. Справді, хлопчика цікавило геть усе, що відкривалося його очам. Насамперед, його захоплювала сама карета із вгодованими доглянутими кіньми та їхня упряж з розмаїтими блискітками. Не менш цікавими були високий кучер і лакей, що супроводжував лорда Фонтлероя та містера Гевішема. Седрик розглядав їхні лівреї, бо такого йому ще не траплялося. Та найбільшу увагу хлопчика привертала корона на боках карети, отож він узявся розпитували лакея, що воно означає.

Коли карета наблизилася до брами парку, Седрик визирнув у вікно, аби роздивитися могутніх камінних левів, що охороняли вхід. При брамі стояв милий будиночок, густо вкритий плющем. З нього вийшла привітна рожевощока жінка, щоб відчинити їм ворота. За нею з хатинки вибігло двійко дітей. Очі у них світилися цікавістю: було видно, що їм страшенно кортить чимскоріш роздивитися того маленького хлопчика, який ото приїхав у кареті. Седрик також прикипів до них поглядом. Їхня мати вклонилася гостям, привітно усміхаючись. Тоді зробила знак дітям — і вони також чемно вклонилися на привітання.

— Невже вони мене знають? — спитав лорд Фонтлерой. — Певно, цій жінці просто здалося, ніби ми знайомі, — спробував якось сам собі пояснити. Тоді зняв з голови берет з чорного оксамиту, помахав нею жінці і щиро усміхнувся.

— Доброго здоров'я! — гукнув він дзвінко. — Як у вас справи?

Седрик бачив: жінці було дуже приємно таке почути. Вона ще ширше усміхнулася, а її блакитні очі випромінювали ласку і привітність.

— Нехай Господь благословить вас, ваша високосте! — вимовила вона. — Нехай з вашого милого личка не сходить та щаслива посмішка. Ласкаво просимо!

Лорд Фонтлерой помахав беретом і знову кивнув їй головою, коли карета саме проїжджала ворота.

— Мені подобається ця жінка, — мовив він до адвоката. — Видно, що вона любить дітей. Я хотів би потім прийти до неї і бавитися з її дітьми. Цікаво, а скільки їх у неї? Якщо багато, то ми зможемо бавитися у війну.

Містер Гевішем не сказав Седрику, що йому навряд чи дозволять бавитися з дітьми сторожихи. Адвокат подумав, що іще матиме час, аби усе це йому пояснити.

Тим часом карета котилася поміж величними височенними деревами, що росли обабіч алеї. Їх гілки вгорі спліталися і творили немовби зелену арку. Се-дрикові ще ніколи не доводилося бачити таких могутніх дерев. Як і їхати попід аркою із зелених гілок. Хлопчик іще не знав, що Доринкуртський замок вважався одним із найгарніших у цілій Англії, а парки, що його оточували, були за площею чи не найбільші в Об'єднаному Королівстві. Знову: деякі дерева у Доринкуртському парку справді не мали собі рівних. Зокрема ті, котрі росли попри центральну алею. Проте Седрик, звісно, не здавав собі з цього справи. Йому просто страшенно сподобалося проїжджати попід склепінням із гіляччя, крізь яке заломлювалися призахідні промені сонця. Довкола панував спокій і тиша. Погляд знай вихоплював милі галявки чи окремі дерева, що височіли мов велетні. Хлопчика потроху опанувало невідоме досі бентежне відчуття величі і краси, що панували довкола. Юний лорд помічав високі папороті поміж деревами та дзвіночки, що ото синіли клаптиками. Хлопчик заливався сміхом, побачивши переляканого кролика, що вихопився із зеленої трави і кинувся навтьоки — лише його білий хвостик і бачили. А раз їм навіть трапився виводок куріпок. Почувши карету, куріпки пурхнули і відлетіли від алеї. Седрик від захоплення аж заплескав у долоні.

— Гарно тут, правда ж? — звернувся він до містера Гевішема. — Мені ще ніколи не випадало бувати серед такої краси. Тут навіть ліпше, ніж у нью-йоркському Центральному парку.

Врешті Седрика взяв подив — чому-то вони їдуть так довго.

— А скільки треба їхати від паркової брами до замку? — спитав він.

— Та десь із чотири милі, — відповів адвокат.

— Гм, немало. Для людей, котрі живуть у замку, — то шмат дороги, — завважив юний лорд.

Щохвилини щось приваблювало його увагу. Ось він встиг помітити оленів — кілька їх лежало