Наказ лейтенанта Вершини - Василь Олександрович Лисенко
Кравець піднявся з-за столу, пройшовся по світлиці, зупинився навпроти Юрка, запитав:
— Що мусить бути найдорожчим в людини? — і тут же відповів: — Батьківщина! А що таке Батьківщина? Це твоя сім'я — мати, батько, брати, сестри, діти, весь твій народ! Отак, Юрку, колись мене навчав мій батько, робітник-арсеналець, гарний він був коваль, зарубали його петлюрівці. Разом з ним ми в Червону гвардію пішли. Я теж змалку на «Арсеналі» працював і зрозумів, свідомо збагнув, для чого живе людина на світі і як вона повинна жити, коли прочитав виступ Володимира Ілліча Леніна на Третьому з'їзді комсомолу. Що говорив Ілліч нам, молодим комсомольцям?
— Вчитися, вчитися і вчитися! — відповів Юрко.
— Правильно, — згодився Кравець, — і я закликаю тебе вчитися. Якщо виникне якась потреба — приходь, порадимося, поміркуємо. Щоб не кидалося в вічі, що ти часто ходиш до Славка, візьми його собі в помічники, разом будете ловити рибу.
Юрко прийшов додому. Прислухався до розмови в хаті. Галина Іванівна, не стримуючи радості, розповідала:
— Ми з Альошею в Саратові познайомилися. Він ще в часи громадянської війни в кавалерії служив. Під Ростовом та Касторною з біляками бився. Потім їхня дивізія в Саратові стояла. Я в той час на заводі працювала і водночас вчилася на робфаці. Дуже мені вчителькою хотілося бути. Не було в мене і хвилини вільної. На світанку біжу на роботу. Увечері вчитися треба, а вночі сидиш над книгами. До нас на завод часто приїздили шефи. Якось дівчата і пристали до мене: «Ходімо сьогодні на зустріч з шефами, потанцюємо, бо ти зовсім від гурту відбилася, засохнеш над книгами».
На танцях познайомилася я з своїм Олексієм. І настало тоді для мене нове життя, сповнене щастя і радості. Покохала Олексія. Незабаром і одружилася. Мені тоді якраз вісімнадцять років виповнилося. Поїхали на Далекий Схід. Там і Леся народилася. Невдовзі перевели чоловіка на захід, начальником застави призначили. Вийдеш, було, на ґанок, глянеш, а за кількасот метрів чужа земля. А потім — війна. На світанку налетіли фашисти, бомби рвуться, почалися пожежі, а одна бомба в сусідній будинок влучила. Чоловік похапцем одягнувся, сказав: «Війна, Галинко! Я пришлю машину, будете добиратися до Києва, а там поїздом до Саратова. Дітей бережи. А за мене не турбуйся». Попрощався зі мною, з дітьми й пішов. Більше я його не бачила. І ось така звістка, звання Героя Радянського Союзу присвоїли…
— У житті все трапляється, — озвалася мати, — тепер треба нам вистояти, вижити, щоб ви, Галино Іванівно, дочекалися свого чоловіка. Нікому ж, дивіться, не обмовтеся про цю новину. Самі знаєте, люди всякі бувають.
До Юрка підійшла Леся:
— Ходімо до Славка, я хочу в нього книжку взяти. Підемо?
Галина Іванівна глянула на неї, озвалася радісно і водночас трохи розгублено:
— Виросла моя дочка! Недавно ляльками бавилася, а зараз матір зростом доганяє. Якби батько побачив, то, мабуть, і не впізнав би свою доньку. Ростуть наші діти. Тепер уже, Лесю, тобі треба серйознішою бути, обачнішою.
— Хіба я не серйозна?
— Яка ж ти серйозна? Де це видано, щоб дівчина за хлопцями бігала? Хай краще хлопці за дівчатами бігають…
— За ким же я бігаю? Таке й вигадаєші
— Не встиг Юрко зайти в хату, а ти й пристаєш до нього, до Славка кличеш.
— Скучно цілий день в хаті сидіти! — сердито кинула Леся. — У сільських дівчат подружки є, вони зустрічаються, розмовляють, а я сама…
— Тому й бігаєш за Юрком.
— Так Юрко свій, — знайшлася дівчина, — і взагалі навіщо ці розмови? Наче нема про що говорити. Аж слухати дивно!
— Що ж тут дивуватися, — сказала мати, — ростуть наші діти. І Леся виросла.
— Авжеж… Оце недавно зустріла мене Марфа Солодовникова — запрошує переходити до них на квартиру, каже, що моя Леся їй подобається… А що воно за люди, ці Солодовники?
— Гарні люди, чесні, роботящі, ніхто про них нічого лихого не скаже. Чоловік Марфин на фронті. До війни садівником у колгоспі працював. І Петро в них порядний хлопець. Трохи старший за Юрка. Мріяв поступити в художнє училище, а тут — війна. Тричі на фронт тікав — і все невдало. Останній раз з-під Васильківських Дач додому вернули. Він туди з Іваном Гончарем подався. Навіть в бою були хлопці: патрони нашим бійцям підносили.
Ця розмова неприємно вразила Юрка. Він не раз уже помічав, що Петро задивляється на Лесю. А раз навіть на човні возив її на озеро рвати лілії. Юрко промовчав… Що тут говорити? Леся сама повинна вирішувати, з ким їй дружити, розмовляти, кому привітно усміхатися. Так не раз казала мати, як заходила розмова про стосунки між дівчатами та хлопцями. І все це правильно. Але Юркові дуже не хочеться, щоб Леся дружила з Петром і переходила до них на квартиру. Відчуває Юрко, що доведеться йому посперечатися з Петром за цю синьооку, небайдужу для нього дівчину.
Леся йшла поряд, поглядала на хлопця:
— Чого ти мовчиш, ніби гніваєшся на мене? Про що думаєш?
— Просто йду і дивлюся на Прип'ять.
— Слухай, Юрку, — в її голосі відчувалась тривога, — лихо трапилось!..
— Яке? — глянув на дівчину.
— Я пішла по воду. А біля колодязя стоять жінки, говорять про втікача з Бобрового острова, фашисти за його голову тисячу марок обіцяють. Стояла там і Ольга Скрипаль, сестра поліцая, побачила мене і каже: «От хто знає, де той в'язень, де він переховується. Про нього треба Юрка та Лесю питати, вони біля Прип'яті живуть, часто гуляють на березі…»
— Отак і сказала? А ти що?
— А я нічого. У мене в грудях похололо, стою ні жива ні мертва. Нарешті опам'яталася й кажу: «Таке й вигадали!» Невже хтось бачив, як ми Клюева врятували? Як ти вважаєш? Знає поліція про Клюева чи ні?
— Думаю, що ні! Ольга тебе провокувала. Якби поліцаї щось почули про втікача, то вони б дідову хату вверх дном перевернули. І нас би арештували!
— Добре, коли так, — погодилася Леся, — а я перелякалася, несу відро з водою, а руки в мене тремтять, вода на землю хлюпає! І зараз не можу отямитись.
Леся сповільнила ходу, поправила хустку, насторожено глянула на Юрка:
— Я хочу з тобою
