Домбі і син - Чарльз Діккенс

Дальшим гостем був директор банку, про якого казали, що він може купити все — навіть рід людський, якщо захоче скерувати грошовий ринок у потрібному напрямку, але який був про себе напрочуд скромної думки — притім підкреслено скромної, — і, згадуючи за свій «дімок» у Кінгстоні на Темзі, сказав, що коли б містер Домбі захотів відвідати його там, то він спроможеться запропонувати йому тільки ліжко й котлету. Людині, яка живе таким невибагливим життям, сказав він, не личить запрошувати дам, але якби місіс Ск’ютон і її дочці, місіс Домбі, трапилось бути проїздом у тій околиці й захотілось ласкаво глянути на кілька мізерних кущиків, що там є, та на дрібний квітничок, та на жалюгідну подобу ананасової теплиці, та ще на дві-три безпретензійні спроби такого ж гатунку, то він був би їм вельми зобов’язаний. Відповідно до вдачі, джентльмен цей І одягнений був просто: замість хустки на шиї мав шмат перкалю, на ногах грубі черевики, а ще — заширокий фрак та завузькі панталони; коли ж місіс Ск’ютон згадала про оперу, він сказав, що буває там дуже рідко, бо не має коштів на такі розваги. Схоже було, що власні слова неабияк потішили його, бо після цього він розпроменів і, тримаючи руки в кишенях, позиркував на своїх слухачів з невимовним задоволенням.

Тут з’явилася місіс Домбі, горда й прекрасна, і повна такої відвертої зневаги до всіх, начеб шлюбний вінець на її голові було звито з металевих шипів та насаджено, щоб примусити її до поступки, гіршої, ніж сама смерть. Разом із нею з’явилася Флоренс. Коли вони ввійшли, на обличчя містера Домбі знову лягла темна тінь, як і в перший вечір після повернення додому. Однак лягла непомітно, бо Флоренс не наважувалася підвести очі на батька, а Едіт була занадто байдужа до всього, щоб звернути на нього бодай найменшу увагу.

Незабаром гостей був уже цілий натовп, — директори, голови правлінь різних товариств, літні леді з парадними копицями на головах, кузен Фінікс, майор Бегсток, приятельки місіс Ск’ютон, з такими ж квітучими рум’янцями і з дуже коштовними намистами на дуже зморщених шиях. Серед них була одна шістдесятип’ятирічна дама, що вдавала дівчинку, вбравши легеньку сукню і геть оголивши собі спину, розмовляла, чарівно шепелявлячи; як невинний янгол, незмінно потуплювала очі і зі шкури пнулася, намагаючись відтворити всю принадність, властиву легковажній юності. Що більшість гостей зі списку містера Домбі мали нахил до мовчазності, а більша частина зі списку місіс Домбі — до балакучості, то симпатії між ними не виникло, і список місіс Домбі, шляхом магнетичного порозуміння, уклав союз проти списку містера Домбі, члени якого бродили самотньо по кімнатах чи тулилися по кутках, зазнаючи при тому всяких прикрощів, коли їх то затирали в гурті новоприбулих, то барикадували канапами, то били в голову зненацька розчахнутими дверима.

Коли попросили до столу, містер Домбі подав руку старій дамі, що скидалась на червону оксамитну подушечку, напхану банкнотами, і цілком могла бути відомою «старою дамою з Треднідл-стріт», маючи таке багатство й непоступливість, відбиту на обличчі; кузен Фінікс подав руку місіс Домбі; майор Бегсток — місіс Ск’ютон; та ніби-дівчина з голими плечима дісталась як охолоджуючий засіб ост-індському директорові; інших дам полишили решті джентльменів, — ось уже перший сміливець запропонував свою руку, і хоробрі відчайдухи разом зі своїми бранками лавою посунули до дверей їдальні, відтиснувши у зимний хол сімох сором’язливих кавалерів. Коли всі вже ввійшли й посідали до столу, з’явився, зніяковіло посміхаючись, ще один — сором’язливий, якому навіть дами не дісталось, — у супроводі дворецького він мусив двічі обійти круг столу, перш ніж знайшов собі місце ліворуч від місіс Домбі, після чого цілий вечір просидів, так і не підвівши голови.

Простору їдальню, де гості за розкішним столом орудували блискотливими ложками, ножами, виделками й тарелями, можна було прийняти за дорослий варіант «землі Тома Тіддлера», де діти визбирують срібло-злото. Містер Домбі як Тіддлер був просто-таки досконалий, а довгастий оздоблений полумисок між ним і місіс Домбі — застиглий зливок коштовного металу з застиглими купідончиками, що простягали обом букетики квітів без запаху, — творив очевидну алегорію.

Кузен Фінікс розгулявся так, що здавався парубком. Щоправда, подеколи йому зраджували і пам’ять, і ноги, і тоді все товариство ніяковіло. Сталося таке. Та ніби-дівчина з голою спиною, що ніжно поглядала на нього, попросила ост-індського директора провести її до місця поруч із кузеном Фініксом і на подяку за цю послугу тут же покинула директора напризволяще; той, потрапивши в тінь чорного оксамитного капелюшка іншої сусідки — кощавої маломовної жінки з віялом, — остаточно занепав духом і замкнувся в собі. Кузен Фінікс і та ніби-дівчина були дуже піднесені й веселі, і ніби-дівчина так реготала, коли кузен Фінікс розповів щось кумедне, що майор Бегсток, з доручення місіс Ск’ютон (вони сиділи майже навпроти), спитав, чи не можна ту історію розповісти всьому товариству.

— Але, їй-богу, — сказав кузен Фінікс, — в ній нічого такого нема: і повторювати не варто, справді, фактично, такий собі анекдот про Джека Адамса. Смію думати, мій друг Домбі, — бо кузена Фінікса вже слухали всі, — пам’ятає Джека Адамса, Джека Адамса, не Джо — то його брат. Джек, малий Джек — зизуватий такий, і заїкався трохи. Сидів у парламенті, хтось дав йому там місце. Ми ще його називали В. О. Адамс, оскільки він виконував обов’язки не свої, а якогось молодика. Може, мій друг Домбі знав його?

Містер Домбі, що з таким самим успіхом міг знати Гая Фокса, відповів заперечно. Аж тут несподівано зажив слави один із сімох сором’язливих джентльменів, кажучи, що він його знав, ще й додавши: «Завжди в ботфортах ходив!»

— Правильно, — ствердив кузен Фінікс, перехиляючись через стіл, щоб посмішкою підтримати сором’язливого. — Це й був Джек. Джо ходив…

— У чоботах з закотами! — скрикнув сором’язливий джентльмен, щохвилини виростаючи в очах товариства.

— Ви, звичайно, були їхнім приятелем? — спитав кузен Фінікс.

— Я знав їх обох, — відповів сором’язливий джентльмен, і містер Домбі зараз же з ним чаркнувся.

— До біса гарний хлопець той Джек? — мовив кузен Фінікс, знов нахиляючись наперед і посміхаючись.

— Чудовий, — погодився сором’язливий,