Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Ви, без сумніву, чули цю історію?
— Буде видно, — відповів осмілілий сором’язливий, — коли ваша світлість її розповість. — З цими словами він одхилився на спинку крісла й посміхнувся в стелю, так ніби знав ту історію напам’ять і підсміювався наперед.
— Це, фактично, навіть і не історія, — звернувся до всього столу кузен Фінікс і весело, з усмішкою похитав головою, — і тому й не варта переднього слова. Але вона добре ілюструє Джекову дотепність. Справа в тім, що Джека одного разу запросили на весілля, що, як пригадую, мало відбутись у… Баркширі?
— Шропширі, — поправив осмілілий сором’язливий, вважаючи, що питання скероване до нього.
— Хіба? Ну, нехай. Фактично, воно могло відбуватися в будь-якому «ширі», — сказав кузен Фінікс. — Отже, мій друг, запрошений на весілля у Будь-який-шир, — вдоволений власною дотепністю, повів він далі, — їде туди. Так само, як і кожен з нас, хто був запрошений на весілля моєї чарівної, достойної родички з моїм другом Домбі, не чекав на повторне запрошення, тільки до біса радів, що буде присутній при такій цікавій події. Їде Джек, їде. Ну, а весілля, фактично, справляли одній надзвичайно гарній дівчині з чоловіком, котрого вона ні за що мала, але що був страшенно багатий, то вона дала згоду. Вернувся Джек по весіллі до Лондона, а один його знайомий, зустрівшись з ним в кулуарах палати громад, питає: «Ну, Джек, як там ведеться неподобній парі?» — «Неподобній? — відповідає Джек. — Зовсім навпаки. Це абсолютно чесна, рівноправна угода. її куплено за хорошу ціну, і, можете бути певні, йому заплачено не гірше».
Дійшовши цієї кульмінаційної точки в своїм оповіданні, неабияк утішений кузен Фінікс раптом спостеріг, що всі здригнулися, немов довкола столу перебігла електрична іскра, і спинився. Ця єдина за весь вечір спільна тема розмови не викликала посмішки у жодного з присутніх. Запала глибока мовчанка, і безталанний сором’язливий джентльмен, що досі знав про цю історію не більше, ніж ненароджена дитина, мучився немилосердно, читаючи в усіх очах, що саме його вважають за головного призвідцю цього зухвалого фортеля.
Обличчя містера Домбі було не з мінливих і, крім величності, з якої воно було відлите цього дня, не виявило нічого поза тим, що він виразив словами, коли серед загальної тиші промовив врочисто: «Дуже добре». Едіт скинула швидким оком на Флоренс, але назовні лишилась незворушна й байдужа.
Одні за одними мінялися добірні страви й вина, безперервно миготіло золото, срібло, найкращі дари землі, повітря, вогню та води, височіли гори фруктів, було тут і цілком зайве в господі містера Домбі морозиво; обід поволі доходив до кінця. Найостанніші його етапи супроводив гучний музичний акомпанемент — безнастанний стукіт у двері, що сповіщав про прибуття гостей, яким з того бенкету перепали самі лише запахи. Коли місіс Домбі встала з-за столу, треба було бачити, з яким виглядом її муж і пан, витягши голову на накрохмаленій шиї, притримував двері, поки виходили дами; треба було бачити, з яким виглядом вийшла повз нього вона, під руку з його дочкою.
Містер Домбі, що з гідністю сидів позад карафок з лікерами, був сама поважність; директор Ост-Індської компанії, що самотньо сидів край опустілого кінця столу, був сама приреченість; дуже військовий вигляд був у майора, що розповідав про герцога Йоркського шістьом із семи сором’язливих джентльменів (сьомий — той честолюбний — остаточно занепав духом); дуже скромний вигляд був у директора банку, що на втіху кільком цікавим зображав за допомогою десертних ножів план жалюгідної подоби ананасової теплички; і дуже замислений вигляд був у кузена Фінікса, що весь час вигладжував свої довгі, по пальці, манжети й крадькома поправляв перуку. Проте такими вони були недовго: хутко принесли каву, а потім всі пішли з їдальні.
Натовп у парадних кімнатах нагорі більшав щохвилини, однак список містера Домбі, здавалось, від природи був нездатен поєднатися зі списком місіс Домбі, а сумнівів, хто з якого гурту, ні в кого не виникало. Єдиний виняток становив, мабуть, містер Турбот, який посміхався до всіх і, стоячи в гурті, що оточував місіс Домбі, та стежачи за нею, за гуртом, за своїм хазяїном, за Клеопатрою й майором, за Флоренс і геть усім довкола, здається, вільно почувався з гостями обох категорій, до жодної вочевидь не належачи.
Флоренс його боялася, і від його присутності в кімнаті їй було моторошно. Забути, що він тут, вона не могла, бо, попри відразу й недовіру, які вона відчувала до нього, її очі немов тягнуло в той бік. Але думала вона про інше, бо, сидячи осторонь — не тому, що нею не цікавились чи не захоплювались, а через скромність тихої вдачі, — вона відчувала серцем, яку незначну роль в усьому, що діється довкола, відіграє її батько, і їй боляче було дивитися, як незручно він себе почуває та як мало звертають на нього уваги, коли він вичікує коло дверей на найпочесніших гостей, щоб особисто представити їх дружині, котра гордовито-холодно вітала їх, не виказуючи ні інтересу, ні бажання сподобатись, і, поза цією церемонією, ані разу не розтулила уста, щоб бодай словом підтримати чоловіка чи його друзів. Флоренс була б щаслива, якби хоч спочутливим поглядом могла підтримати свого батька, — і Флоренс була щаслива, не здогадуючись, чому ж він почуває себе так незручно. Але боячись показати, що вона знає про це, — отже, завдати йому додаткового болю, — і шматуючись поміж любов’ю до нього і вдячною ніжністю до Едіт, Флоренс не сміла навіть зустрітись чи то з нею, чи з батьком поглядом. Боліло їй і те, що ця жінка була водночас така добра до неї, така любляча й уважна, аж здавалося, що помічати за нею щось недобре означало платити їй невдячністю. Боліючи душею за обох, Флоренс подумала мимохіть, що краще б цього гамору й метушні ніколи тут не було, краще б уся ця розкіш і новизна не заступили колишніх запустіння та тиші, краще б ота занедбана дитина не знаходила друга в особі Едіт, а жила б, як і раніше, своїм самотнім життям, без чужого жалю і опіки.
Місіс Чік теж снувалися подібні думки, тільки не так спокійно, як Флоренс. Цю лагідну матрону насамперед обурило те, що її не запросили на обід. Оговтавшись трохи від
