Домбі і син - Чарльз Діккенс

— А як, найлюбіший мій Домбі, сподобалось вам це найчарівніше з міст — Париж? — спитала вона, вгамовуючи свої почуття.

— Холодно було, — відповів містер Домбі.

— Але весело, як завжди? — сказала місіс Ск’ютон.

— Не дуже. Мені Париж видався нудним.

— Фі, найлюбіший Домбі! — кокетливо повторила вона: — Нудним!

— Таке принаймні він враження справив, — поважно і чемно відповів містер Домбі. — По-моєму, місіс Домбі він теж нудним видався. Вона десь раз чи два казала мені про це.

— Що таке, погане ти дівча? — скрикнула місіс Ск’ютон, звертаючись до своєї коханої дитини, що саме входила до вітальні. — Яку ще там єресь розводила ти про Париж?

Едіт знудьговано стенула бровами, пройшла у навстіж розчинені двері, що виставляли напоказ анфіладу наново і розкішно вмебльованих кімнат, та, ледве глянувши на них, сіла поруч із Флоренс.

— А однак, як чудово здійснили тут кожен наш задум, любий Домбі,— сказала місіс Ск’ютон. — Зробили з будинку справжній палац.

— Гарно вийшло, — погодився містер Домбі, озираючись. — Я казав не шкодувати грошей. І, по-моєму, все, що можуть зробити гроші, зроблено.

— А чого ж не можуть зробити гроші? — докинула Клеопатра.

— Вони всемогутні, мадам, — сказав містер Домбі й урочисто глянув на свою дружину, але та не промовила й слова.

— Сподіваюся, місіс Домбі, — з підкресленою чемністю звернувся він до неї, помовчавши трохи, — ви, схвалюєте ці зміни?

— Чого ж, все дуже гарно, — гордовито-байдуже відповіла Едіт. — Так воно й мало бути. І, по-моєму, так і є.

Вираз зневаги був властивий гордому обличчю й здавався невіддільним від нього, але як тільки заходила мова — хай побіжно, хай ненароком — про багатства її чоловіка, варті захвату, пошани чи бодай згадки, вираз той ставав зовсім іншим і незрівнянним по силі. Важко сказати, помічав його коли поглинений власною величчю містер Домбі чи ні, хоча нагода для прозріння траплялась йому вже не раз, — ось і цього разу досить було глянути в карі очі, які спинилися на ньому, зневажливо перебігши по всьому тому, чим він так пишався. Він прочитав би у них, що, при всій всемогутності його грошей — хай навіть у десять тисяч разів більших — вони не зможуть здобути для нього бодай один прихильний погляд цієї непокірної жінки, що зв’язана з ним, та цілою душею повстає проти нього. Він прочитав би у них, що для неї ті гроші — ніщо, дарма що піддалась їхній ницій, корисливій владі і тепер вимагає цієї влади для себе, як належного їй права, як своєї частки — як мізерної винагороди за те, що стала йому дружиною. Він прочитав би у них, що її, всякчас биту громами самопогорди і самозневаги, кожен, хай найневинніший, натяк на його багатство тільки принижує і дедалі більше спустошує й оскверняє їй душу.

Але сповістили, що обід подано, і містер Домбі повів униз Клеопатру, а за ним пішли Едіт і його дочка. Поминувши, ніби купу сміття, виставку золота та срібла на буфеті, не зболивши й глянути на всю ту розкіш, що її оточувала, Едіт вперше сіла на своє місце за його столом і закам’яніла, наче статуя.

Містер Домбі, який нівроку й сам скидався на статую, задоволено дивився на свою пишну, горду й холодну дружину. Трималась вона завжди бездоганно елегантно, — це його тішило, бо ж він і сам такий був. Отож, засідаючи за столом із звичною для нього гідністю і не вділивши дружині ані крихти тепла чи веселого гумору, він стримано й без утіхи виконував свої обов’язки господаря, і перший обід, дарма що не викликав на кухні ні захвату, ні великих надій на майбутнє, пройшов у цілком шляхетній, ввічливій і зимній обстановці.

Невдовзі після чаю місіс Ск’ютон, що удавала, ніби геть знемоглася від щастя, дивлячись на свою кохану дитину поруч з обранцем її серця, пішла спати. Однак є підстави гадати, що її просто знудила ця сімейна трапеза, бо вона цілу годину безперервно позіхала, ховаючись за своє віяло. Едіт теж мовчки пішла кудись і пропала. Отже, сталося так, що коли Флоренс, яка й собі бігала нагору перемовитися з Діогеном, повернулася з рукоділлям у руках до вітальні, вона застала там тільки батька, що сумовито-велично походжав по кімнаті.

— Вибачте, тату. Може, мені піти? — затримавшись на — порозі, тихенько спитала Флоренс.

— Ні, — відповів містер Домбі, озираючись через плече. — Можеш зайти, коли хочеш. Це ж не мій кабінет.

Флоренс зі своєю роботою присіла до маленького столика в кутку. Вперше в її житті — скільки вона пригадувала, вперше від часів її дитинства — вона опинилася з батьком сама, складаючи йому товариство. І це вона, самою природою призначена йому до товариства, — вона, єдина його дитина, що за гіркого свого самотнього життя пізнала біль зраненого серця, що, повна любові, відтрученої ним, у вечірніх молитвах вишіптувала його ім’я з сльозами благословенний, яке тяжіло над ним гірш від прокляття, вона, що молила Бога дати їй умерти молодою, аби лиш у його обіймах, що за муку зневаги і нелюбові повсякчас платила терплячою, безоглядною любов’ю, прощаючи йому, обстаючи за ним, мов його ангел-охоронець!

Вона тремтіла, і в очах їй туманилось. Постать батька, що походжав по кімнаті, здавалось, вищала й ширшала, то розпливаючись у невиразну пляму, то знову чітка і зрима. А то їй приходила думка, що все це — достеменно усе — вже з нею колись було, бозна-скільки років тому. Вона і тяглась до нього, і сахалась як він наближався. Дивні почування для чистої, невинної серцем дитини! Яка ж нелюдська рука важким плугом отак зборознила її ніжну душу, сіючи своє отруйне насіння!

Боячись потурбувати батька тим, що турбувало її, Флоренс стримувала себе і сиділа тихенько над своєю роботою. Зробивши ще кілька кругів по кімнаті, містер Домбі підійшов до крісла в темнім