Домбі і син - Чарльз Діккенс

Флоренс була задоволена, що може дивитись на нього, час од часу підводячи очі від своєї роботи, а не підводячи, може бачити його в своїх думках. Їй було болісно й приємно думати, що й він може спати тут, коло неї, що присутність її, стільки часу небажана для нього, нарешті йому не заважає.

А що подумала б вона, якби знала, що він пильно стежить за нею? Що хустинка, яка прикриває його обличчя, випадково а чи навмисне лягла так, що він усе бачить і не спускає очей з її лиця? Що коли вона дивиться туди, в той темний куток, її променисті очі — щиріші й палкіші у своїм беззгучнім звертанні, ніж найкращі промовці світу, і їхнє німе волання ще діткливіше для совісті, — стрічаються з його очима, того не знаючи? Що коли вона знову схиляється над рукоділлям, він віддихає з полегкістю, але й далі уважно дивиться на неї — на її ясне чоло, розпущені коси, працьовиті руки — і, раз кинувши оком, не знаходить, здається, сили, щоб відірватись!

А про що думав він? З яким почуттям дивився отак потай, довго й уважно, на свою незнайому дочку? Чи ставали йому за докір її тихий спокій та лагідність очей? Чи відчув він, нарешті, досі нехтувані ним поривання, чи торкнули вони його за живе, чи зродили бодай невиразне усвідомлення власної жорстокої несправедливості?

В житті найсуворіших, найжорстокіших людей бувають хвилини розчулення, хоч ці люди уміють ховати своє потаємне. Можливо, її врода, вже майже жіноча, що розквітла у ній непомітно для батька, й воскресила кілька таких моментів його, замкненого у гордощах життя. Можливо, зродила їх мимобіжна думка про те, що родинне щастя було зовсім поруч, що добрий геній його господи падав йому до ніг, тільки він у своїй накрохмаленій впертій зверхності недогледів його, пішов не в той бік і заблудився. Може, викликали їх прості й прекрасні слова, виразні, хоч мовлені тільки очима, котрі й не знали, що він їх прочитав: «О тату, в ім’я тих померлих, над чиїм узголів’ям я схилялася, в ім’я дитинства, що було мукою для мене, в ім’я нашої опівнічної зустрічі в цім похмурім будинку, в ім’я страждань мого серця — згляньтеся на мене й шукайте притулку в моїй любові, поки не пізно!» А може, спричинилися до них і менш шляхетні думки: може, він казав собі, що тепер, коли нова прихильність заступила йому Поля, він ладен дарувати їй те, що вона колись витиснула його з синового серця. Зрештою, поштовхом могла бути і цілком звичайнісінька думка, що така окраса, як Флоренс, не буде зайвою в його пишно оздобленій господі. В усякому разі, що довше він дивився на неї, то дедалі м’якшало його серце. Що далі, то більше зливалась вона в його уяві з образом дитини, яку він любив, і йому чимраз важче ставало їх розрізняти. Ще далі, і він побачив її раптом у яснішому, чистішому світлі, похилену над дитячим ліжечком, вже не як свою суперницю (що за відразлива думка!), а як доброго ангела власного дому, що опікувався й ним у ту мить, як і він, так само сидів біля ліжечка, схилившись на руку чолом. І вже хотілось йому заговорити до неї, покликати її Слова «Ходино сюди, Флоренс!» вже зринали йому на вуста — зринали повільно і важко, бо надто вже незвичні були вони, ці слова, — та так і не зринули, застрягши від звуку чиїхось кроків на сходах.

То була його дружина. Вона змінила обідню сукню на пеньюар і розпустила волосся, що тепер вільно спадало їй на плечі. Але не ця зміна його вразила.

— Флоренс, голубко, — сказала вона, — а я тебе скрізь шукаю.

Присівши поруч Флоренс, вона нахилилася й поцілувала їй руку. Містер Домбі не впізнавав своєї дружини. Це була зовсім інша жінка. Новим у ній була не тільки усмішка, — він-бо ніколи не бачив її усміхненою, — новими були її манери, голос, блиск очей, цікавість, довірливість, бажання подобатись… то була не Едіт!

— Тихо, мамусю! Тато спить.

Тепер це знову була Едіт. Вона глянула в куток, де сидів містер Домбі, і це обличчя, цей погляд він впізнав дуже добре.

— Я й не думала, що ти можеш бути тут, Флоренс.

І знову — як вона миттю змінилася, пом’якшала!

— Я навмисне пішла нагору раніше, — провадила вона, — щоб посидіти з тобою, побалакати. Пішла до тебе, але дивлюся — нема моєї пташки — полетіла, от я й чекала там на неї, поки повернеться.

Якби то й справді була пташка, вона не могла б притулити її до грудей обережніше та ніжніше, ніж притулила Флоренс.

— Ходім, голубко!

— Тато, мабуть, не шукатиме мене, як прокинеться, — вагалася Флоренс.

— А ти як думаєш? — Едіт глянула їй просто в обличчя.

Флоренс похнюпила голову, підвелася й поскладала рукоділля в кошик. Едіт взяла її під руку, і вони вийшли з кімнати, наче сестри. Містер Домбі, дивлячись їм услід, подумав, що навіть хода в його дружини вже не така, як завжди.

Він не ворухнувся у тім темнім кутку, аж доки дзигарі на дзвіниці вибили тричі, і весь цей час обличчя його було повернено туди, де сиділа Флоренс. Свічка догоріла та згасла, і в кімнаті зовсім стемніло, але тінь, що осіла на його виду, була темніша навіть за нічний морок.

А Флоренс з Едіт ще довго сиділи просто каміна у тій далекій кімнатці, де помер маленький Поль, і розмовляли. Діоген спершу заперечував був проти присутності Едіт і, навіть при великій повазі до своєї господині, погодився не без гаркітливого протесту. Проте, висовуючись потрохи з передпокою, де він гонорово усамітнився, вірний пес, як бачилось, хутко збагнув, що з, найкращих намірів він допустився помилки, що часом трапляється і з найгострішим собачим розумом, і, щоб по-приятельськи загладити її, втиснувся між Флоренс та Едіт, лігши перед самим каміном, та, висолопивши язика, мов дурень із роззявленою пащею, дивився на вогонь, прислухаючись до розмови.

Розмова в’язалася спершу круг улюблених книжок та занять