Домбі і син - Чарльз Діккенс

Мати її кривила обличчя, щось бурмотіла і трусила головою, але що то було — лють, каяття, протест чи просто фізична недолугість — сказати важко.

— Була собі дитина, Аліса Марвуд на ймення, — сказала дочка, засміявшись і окинувши себе глумливим поглядом, — народжена в злиднях та зневазі і вихована в них. Ніхто не вчив її, ніхто руки не подав, ніхто не вділяв їй уваги.

— Ніхто! — луною відгукнулася мати, показуючи на себе й притиснувши руки до серця.

— Єдина увага, яку вона знала, — це коли її били, віднімали щось та ще лаяли часом, хоч краще було б їй не знати такої уваги. Жила вона в отаких-от халупах, а росла на вулиці, в купі таких же нещасних дітей, як сама. Але виросла з того дитинства непогана на вроду. Тим гірше для неї. Краще б її цькували та засміювали, як потворну.

— Далі, далі кажи! — гукнула мати.

— Я й кажу, — відповіла донька. — Отже, була собі дівчина, Аліса Марвуд. Молода, вродлива дівчина. Вчити її почали надто пізно й учили не того, що треба. Уваги їй уділяли аж забагато, забагато помагали, забагато школили і пильнували більше, ніж слід. Ви дуже любили її — та вам тоді і велося краще. Те, що сталося з нею, щороку стається з тисячами дівчат. Безчестя, та й тільки, і для нього вона й народилася.

— Після всіх цих років! — заскімлила стара. — Моя дитина з цього починає!

— Зараз закінчить, — сказала дочка. — Була собі злочинниця, Аліса Марвуд — ще молода дівчина, але вже покидьок. Її судили, й засудили. Боже милий, чого тільки не говорили на тому суді! А суддя як поважно балакав — про її обов’язок, про те, що вона надужила дари, дані їй від природи, — так, ніби він не знав краще за інших, що дари ті прокляттям стали для неї! А яку він проповідь виголосив про сильну руку Закону, — та рука мала силу врятувати її ще тоді, як була невинною, безпорадною і нещасною дитиною! Ох, як урочисто й побожно все те діялось! Я потім думала над цим, — багато думала.

Вона зчепила руки на грудях і зайшлася сміхом, проти якого завивання старої звучало, як музика.

— Отже, Алісу Марвуд заслали, мамо, — вела вона далі. — Послали вчитися обов’язку туди, де обов’язку у двадцять разів менше, а всякого зла, розпусти та підлоти в двадцять разів більше, ніж тут. І звідти Аліса Марвуд повернулася жінкою. Такою, якою й повинна була стати після всього цього. Прийде час, і знов буде врочистість, і високі слова, і сильна рука, і з жінкою буде покінчено. Тільки тим джентльменам нема чого хвилюватися — без роботи вони не лишаться. Там, де вони живуть, на кожній вулиці росте купа нещасних дітей, хлопців і дівчат, — буде їм на кому дороблятися своїх статків.

Стара сперлася ліктями на стіл і затулила обличчя руками, вдаючи — а може, й не вдаючи — крайній розпач.

— Ось і все, мамо. — Дочка махнула головою, немов ставила крапку. — Я сказала достатньо. І давайте не будем більше говорити про обов’язки, що б кожна з нас не робила. Ваше дитинство було, певно, таке ж, як моє. Тим гірше для нас обох. Не хочу дорікати вам чи вигороджувати себе. Навіщо? Все вже давно минулося. Але я вже жінка, а не дівчина, і нічого нам робити виставу із нашого з вами життя, як оті джентльмени в суді. Ми-бо добре знаємо, як усе було.

Попри своє звиродніння та занедбаність, вона все-таки була гарна — і лицем, і поставою; і красу цю, дарма що забуту й зневажену, мусив би визнати кожен, хто лиш глянув би на неї доскіпливішим оком. Коли вона замовчала і розгарячіле, недобре її обличчя заспокоїлось, коли в карих, втоплених у багаття очах згас живий, войовничий вогник і замерехтіло щось схоже на іскру жалю, — усю її прибиту втомою та злигоднями постать освітив промінець із втраченого німбу грішного янгола.

Деякий час мати мовчки дивилася на неї, потім, поклавши на стіл вихудлу руку, тихенько підсунула її ближче до дочки, і, не зустрівши опору, торкнулася до її обличчя й почала пестити їй волосся. Аліса, наче відчувши, що на цей раз мати щира, не противилась, тож стара поволі набралася смілості — перев’язала їй коси, роззула черевики (якщо вони заслуговували на таку назву), напнула їй на плечі якусь суху лахманину, — тиха й покірна, увивалася круг неї, безупинно бурмочучи, і все більше впізнавала у рисах й у виразі її обличчя власне дитя.

— Ви, як бачу, бідуєте, мамо, — зауважила Аліса, посидівши так кілька хвилин і оглянувши комірчину.

— Гірше, ніж бідую, любонько, — відповіла стара.

Вона милувалася на свою дочку й боялась її. Може, замилуваність та зродилася в ній вже давно — ще тоді, коли вона вперше побачила щось таке, як краса, серед мерзоти життєвих злигоднів. Може, острах той викликав натяк на її минуле життя, що допіру прозвучав. В усякому разі, вона стояла перед своєю дитиною принижена й поштива і, схиливши голову, немов благала зглянутись і не дорікати їй більше.

— З чого ви жили?

— Жебрала, доню.

— І цупили потихеньку?

— Інколи, Алі… дуже потрошки. Я стара стала, і полохлива. Часом забирала якісь дрібниці в дітей, але не часто, доню. Більше бродяжила, по околицях, і що знаю, те знаю. Я стежила.

— Стежили? — спитала дочка, пильно подивившись на неї.

— За одною родиною, доню, — пояснила мати, ще приниженіша й покірливіша, ніж досі.

— Якою родиною?

— Т-с-с, донечко. Не сердься, я ж бо робила це з любові до тебе. На спомин про мою бідну дитинку там, за морями. — Вона благально скинула руку, але тут же забрала й приклала до губ.