Домбі і син - Чарльз Діккенс

скулену постать — схилений над вогнищем оригінал тіні, що падала на стіну і на стелю, — вона з першого ж погляду впізнала б добру місіс Браун, дарма що в дитячій пам’яті образ цієї страхітливої старої був, мабуть, таким же химерним і перебільшеним відображенням реального, як і ця тінь. Але Флоренс тут не було, і добра місіс Браун сиділа біля вогню, не бачена і не впізнана ніким.

Розбуркана голоснішим, ніж досі, шипінням, бо цього разу дощ сипнув у димар цілу жменю води, стара нетерпляче підвела голову, знов нашорошивши вуха. Але вже не опустила, бо чиясь рука торгнула ручку дверей, і хтось уступив до кімнати.

— Хто там? — спитала стара, озираючись.

— Той, хто приніс вам новину, — відповів жіночий голос.

— Новину! Звідки?

— Здалека.

— З-за моря? — крикнула, схопившись, стара.

— Так, з-за моря.

Стара поспіхом підгребла багаття, підступила до гості, що тим часом зачинила по собі двері й стояла тепер посеред кімнати, вхопила її за мокрий плащ і повернула обличчям до вогню. Очевидно, стара побачила не те, що сподівалася, бо пустила плащ, зойкнувши з розчарування та жалю.

— Що таке? — спитала гостя.

— Ох-хо-хо! — закинувши голову, завила стара жахливим голосом.

— Що таке? — повторила гостя.

— Це не моя дитина! — голосила стара, заламуючи руки у себе над головою. — Де моя Аліса? Де моя красуня дочка? Вони її вбили!

— Вони її ще не вбили, якщо ваше прізвище — Марвуд, — сказала гостя.

— То ти бачила мою доньку? — верескнула стара. — Вона мені написала?

— Вона казала, ви не вмієте читати, — відповіла гостя.

— Не вмію, не вмію! — розпачливо закричала стара, ламаючи руки.

— У вас що, нема світла? — спитала гостя, роззираючись навкруги.

Стара, хитаючи головою й бурмочучи щось про красуню дочку, витягла свічку з буфета в кутку, тремтячою рукою встромила її в жар і, насилу запаливши, поставила на стіл. Попервах брудний гніт, тонучи в лої, горів погано; поки підсліпувата стара змогла хоч трохи щось бачити, гостя вже сиділа, згорнувши руки й спустивши долу очі, а носова хустинка, якою була пов'язана її голова, лежала поруч на столі.

— Значить, вона, моя донька, казала щось на словах передати? — перечекавши хвилину, пробелькотіла стара. — Що ж вона казала?

— Дивіться, — відповіла гостя.

Стара, затинаючись, лякливо повторила це слово і, прикривши очі долонею, зиркнула на гостю, потім на кімнату і знову на неї.

— Аліса казала: «Подивіться ще раз, мамо!» — Гостя дивилася їй прямо в очі.

Стара знову озирнулася навкруги, знову глянула на неї, знов перебігла очима по кімнаті, а тоді вхопила свічку, піднесла її до обличчя незнайомої, скрикнула голосно і, поставивши свічку, кинулася гості на шию.

— Це ж моя дитинка! Моя Аліса! Жива! Вернулася до мене, моя красунечка! — волала стара, впавши на груди дочці й колишучи її в обіймах, цілком байдужу. — Це — моя дитинка! Моя Аліса! Жива! Вернулася! — повторювала стара, опускаючись на підлогу перед нею, і, обхопивши її коліна та поклавши на них голову, колихала ті коліна нестямно, з усією силою, на яку була здатна.

— Так, мамо, — мовила Аліса, нахиляючись, щоб поцілувати її і заразом визволитись з її обіймів. — Нарешті я тут. Годі, мамо, годі! Вставайте і йдіть сядьте по-людськи. Навіщо це все!

— Вона вернулася ще жорстокіша, ніж була! — бідкалася мати, заглядаючи їй в обличчя, але й далі чіпляючись за її коліна. — Їй не шкода мене! Після всіх цих років, після всього того, що я вистраждала!

— Ну знаєте, мамо! — промовила Аліса, шарпаючи свою дрантиву спідницю, щоб одірвати від неї стару. — Ця палиця два кінці має. Всі ті роки збігли для мене так само, як для вас, і вистраждала я не менше, ніж ви. Вставайте! Вставайте!

Мати підвелася, і все плакала та ламала руки, не зводячи з неї очей. Потім знову взяла свічку, обійшла круг дочки, обдивляючись її з голови до п’ят і не перестаючи стиха голосити. А поставивши свічку, сіла на своє місце і, сплескуючи раз по раз в долоні, ніби в такт якійсь журливій пісні, та похитуючись з боку на бік, завела голосніше, з примовляннями.

Аліса встала, зняла свій мокрий плащ й відклала набік. Потім знову сіла, згорнула руки, втупила очі в огонь і мовчала, слухаючи з презирством материне лепетання.

— А ви гадали, я вернуся такою ж молодою, як їхала звідси? — нарешті спитала вона, перевівши очі на стару. — Ви думали, що життя на чужині, таке, як моє, додасть мені вроди? Послухати вас, то ви й справді так думали?

— Зовсім ні! — скрикнула мати. — Багато ти знаєш!

— То в чім же річ? — спитала дочка. — І краще з тим не тягніть, мамо, бо піти звідси мені буде легше, ніж прийти.

— Дивіться на неї! — верескнула мати. — По стількох роках, ще й вернутися не встигла, а вже лякає, що кине!

— Вдруге кажу вам, мамо, — ті роки минули для мене так само, як для вас, — відповіла Аліса. — Вернулася жорстокіша, кажете? Ясно, що вернулася жорстокіша. Чого ж іще ви сподівалися?

— Жорстокіша до мене! До своєї рідної, любої матері! — плакала стара.

— Не знаю, від кого я набралася тої жорстокості, як не від своєї рідної, любої матері, — відказала Аліса що сиділа, схрестивши руки, зсунувши брови та міцно стуливши вуста, немов мала намір не допустити до себе жодного ніжнішого почуття. — Слухайте, мамо, що я вам скажу Як ми порозуміємося зараз, то більше, мабуть, не будемо сваритися. Я поїхала дівчиною, а повернулася жінкою. Я й тоді не дуже вас шанувала і повернулася анітрохи не краща, клянуся вам. Але чи ви самі хоч трохи шанували мене?

— Я! — скрикнула стара. — Власну дочку! Щоб мати та шанувала власну дитину!

— Вам це здається дивним? — спитала дочка, холодно дивлячись на неї з суворим виразом на зухвалім, огрубілім, вродливім обличчі. — А я не