Домбі і син - Чарльз Діккенс

Подорожня глянула на неї з подивом та недовір’ям, але без найменшої вдячності, і, сівши, скинула поношений черевик, щоб витрусити звідти порох та камінці. Нога її була поранена і кровила.

Почувши, як зойкнула Гаррієт, жінка глянула на неї недовірливо й погордливо всміхнулась.

— Та що таке зранена нога для такої, як я? — сказала вона. — І що таке моя зранена нога для такої, як ви?

— Зайдіть, помиєте її, — м’яко відповіла Гаррієт. — Я дам вам чим перев’язати.

Жінка вхопила її руку, притулила собі до очей і заплакала. То був не жіночий плач, а сльози сильного духом чоловіка, що піддався раптовій слабкості. Груди її рвучко здіймалися, вона боролася сама з собою, — видно було, що такі зворушення незвичні для неї.

Жінка дозволила запровадити себе у дім і, вочевидь, не так з турботи про себе, як із вдячності промила та перев’язала свою рану. Тоді Гаррієт поставила перед нею ту дещицю, яка лишилася від її скромного обіду, а коли та попоїла, запропонувала їй, перш ніж іти (що жінка й поривалася зробити), висушити одежу коло вогню. Знову таки більше з вдячності, ніж піклуючись про себе, вона сіла проти каміна, розв’язала свою хустинку і, перекинувши на груди густе, до пояса, волосся, стала сушити його в долонях, утопивши очі в огонь.

— Ви, певне, думаєте, — раптом підвела вона голову, — мабуть, вона була колись гарна, — та ні, таки була Ось, дивіться!

Жінка обіруч схопила своє волосся, шарпнула догори, немов хотіла його вирвати, а тоді відкинула назад, наче гадюччя.

— Ви нетутешня? — спитала Гаррієт.

— Нетутешня! — повторила вона, і заговорила уривчасто, знову втупившись у вогонь. — Так. Вже десять чи й більше років, як нетутешня. Там, де я була, нема календарів. Десять чи й більше років. Я не знаю цієї околиці. Тут усе дуже змінилося відтоді, як я виїхала.

— А далеко ви були?

— Дуже далеко. Кілька довгих місяців морем, а потім ще далі. Я була там, де каторжани, — додала вона глянувши просто в обличчя своїй бесідниці. — Я сама була каторжна.

— Хай вам небо поможе і простить, — лагідно озвалася та.

— А! Хай небо поможе і простить! — відказала жінка, повернувшись до вогню й хитаючи головою. — Якби люди помагали нам трохи більше, то й бог би, мабуть, скоріше простив.

Проте спокій Гаррієт, її ласкаве обличчя, повне тепла й цілковито позбавлене осуду, примусили жінку змінити тон, і вона сказала вже м’якше:

— Ми з вами, певне, одного віку. Якщо я й старша, то хіба на рік чи два. О, задумайтеся хоч би над цим!

Вона розпростерла руки, наче, отак виставляючи тіло, показувала, яка пропаща у неї душа, а опустивши їх, похнюпилась.

— Нема такого, чого не можна було б виправити, — сказала Гаррієт, — стати кращим ніколи не пізно. Якщо ви каєтеся…

— Ні, — відповіла жінка, — не каюся! Не можу я каятись. Не вмію. І чого це я маю каятись, а всі решта ні? Всі мені кажуть про спокуту. А хто за мої кривди відпокутує?

Вона підвелася, знову зав’язала свою хустинку й налагодилася йти.

— Куди ж ви йдете? — спитала Гаррієт.

— Туди, — махнула та рукою. — У Лондон.

— Чи маєте в кого спинитися? Якийсь дім у вас є?

— Здається, у мене є мати. Вона така ж мати, як і її халупа — дім, — гірко засміялася жінка.

— Візьміть, — сказала Гаррієт, сунучи їй в руку гроші.— Спробуйте жити як годиться. Тут дуже мало, але, може, хоч день протримаєтесь.

— Ви одружені? — тихо спитала жінка, беручи гроші.

— Ні, я живу тут з братом. Ми не багаті, а то я дала б вам більше.

— Можна, я вас поцілую?

Не помітивши на обличчі своєї благодійниці ні зневаги, ні огиди, жінка тут же нахилилась і припала губами до її щоки. І, ще раз притиснувши її руку собі до очей, пішла.

Пішла в темну ніч, назустріч завиванням вітру й потокам дощу, кваплячись до повитого туманом міста, що мерехтіло розмитими вогнями, і її чорні коси та подерта хустина тріпотіли довкола безбоязного обличчя.

ЩЕ ОДНА МАТИ ТА ДОНЬКА

В похмурій, гидкій комірчині сиділа не менш похмура та гидка стара жінка і, скандзюбившись над кволим вогнем, дослухалася до шуму дощу та вітру. Видно, вогонь цікавив її більше, ніж погода, бо сиділа вона нерухомо, і лиш коли кілька заблуканих краплин падало, шиплячи, на жаринки, підводила голову, вслухаючись у свист та плюскотіння надворі, але мало-помалу голова їй хилилась, і тим нижче, чим глибше вона поринала в задуму, а гомін ночі ставав таким же невиразним, як монотонний плюскіт моря для тих, хто сидить, замислений, на його березі.

В комірчині не було іншого світла, крім того, що давало вогнище. Час од часу тьмяно спалахуючи, немов око півсонного хижого звіра, вогонь не виявляв нічого такого, що потребувало б кращого освітлення. Купа старого лахміття, купа кісток, убоге ліжко, два-три поламані стільці чи табуретки, чорні стіни і ще чорніша стеля — ось і все, що можна було побачити в миготінні полум’я. Відкидаючи на стіну та на стелю велетенську зігнуту тінь, стара, що схилилась над кількома цеглинами довкола вогнища, розкладеного просто на сирій долівці під димарем (грубки не було), скидалася на чаклунку, яка вичікує біля відьомського вівтаря на якийсь сприятливий знак, коли б не те, що підборіддя їй тряслося, а губи совгались частіше і швидше, ніж повільно блимав вогонь, то можна було б подумати, що це тремтіння і совгання — звичайна гра світла на обличчі, такому ж незворушному, як і постать, котрій воно належало. Якби Флоренс могла бути тут і бачити цю