Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Ще рано, Джоне, — сказала вона. — Чого це ти йдеш так рано?
— Тільки трохи раніше, ніж звичайно, Гаррієт. Коли встигатиму, хочу… просто так… пройтися повз той будинок, де ми з ним прощалися.
— Жаль, що я його ніколи не бачила, не знала раніше, Джоне.
— Та воно й краще, коли подумаєш про його долю.
— А втім, я так само жалкувала б, навіть коли б його знала. Хіба твій жаль — не мій? Тільки тоді, говорячи про нього, ти, мабуть, відчував би більше співучасті з мого боку, ніж, можливо, відчуваєш зараз?
— Сестричко моя люба! Та хіба є такі радощі чи горе, в яких я не був би певен співучасті твоєї?
— Вірю, Джоне, бо й справді таких нема.
— Про яку ще більшу співучасть і близькість можна говорити, Гаррієт? — сказав її брат. — У мене таке враження, що ти знала його і відчувала все те, що й я.
Вона зняла руку з його плеча, обійняла його за шию й непевно промовила:
— Та ні, не зовсім.
— Ай правда, — погодився він. — Ти, я знаю, гадаєш, що ніякої шкоди не було б, якби я захотів пізнатися з ним ближче.
— Гадаю! Я певна цього.
— Небо знає, як я цього хотів, — сумно похитав він головою, — але не мав права знеславити його таким знайомством. І чи згідна ти з цим, чи ні, дорогенька…
— Не згідна, — тихо сказала вона.
— …все одно це правда, Гаррієт, і тепер, коли думаю про нього, мені стає легше на серці від того, від чого колись було так важко. — Він урвав журну розмову і посміхнувся до неї, кажучи: «До побачення!»
— До побачення, любий Джоне. Ввечері, як вертатимеш, зустріну тебе там само і в той же час, що й завжди. До побачення!
Любляче обличчя, зведене для поцілунку, було його домом, його життям, його світом і водночас — його карою й горем, бо у хмарці, яка його повивала, — щоправда, прозорій і тихій, як світлі хмарки навзаході, — в її повсякчасній відданості, добровільній відмові від власних вигод, радощів та сподівань він бачив гіркі плоди давнього свого злочину, завжди стиглі і свіжі.
Вона стояла на порозі, зчепивши долоні, й дивилася, як він простує через захаращений, нерівний клапоть землі навпроти їхнього будинку, що колись, не так давно, був іще мальовничим лугом, а тепер перетворився на справжнісінький пустир, порослий без ладу злиденними хатками, що пнулися з того сміття, немов насіяні невмілою рукою. Він двічі чи тричі озирався, і щоразу її миле обличчя наче світлом осявало йому серце, та коли він дивився собі під ноги, в очах її поставали сльози.
Та недовго стояла вона отак, замислена і бездіяльна. Чекали її хатні справи та буденні обов’язки, — бо такі-от звичайні, негероїчні душі завжди мають повні руки роботи, — тож невдовзі Гаррієт вже поралася по господарству. Впорядкувавши та причепуривши все в будинку, вона заклопотано перерахувала свої скромні грошові запаси й пішла купувати найпотрібніші продукти, обмірковуючи дорогою, як би їй заощадити хоч трохи грошей. Отаке-то злиденне життя в тих звичайних земних істот, котрі не те що не є героями в очах своїх слуг та служниць, а й не мають ні слуг, ні служниць, аби бути в їхніх очах героями!
За її відсутності, коли в домі нікого не було, до садиби, — не з того боку, куди пішов брат, — наблизився немолодий уже, але ставний джентльмен зі здоровою, рожевою шкірою та веселим, добродушним обличчям. Брови усе ще мав чорні, як і волосся, а трохи сивини ще більше підкреслювало цю чорноту, облагороджуючи його широке, відкрите чоло і чесні очі.
Постукавши в двері й не діждавшись відповіді, джентльмен присів на лаву коло дверей і став чекати. Спритні рухи його пальців, якими він, наспівуючи щось, вибивав ритм на лаві, виявляли в нім музиканта, а неабияке задоволення, з яким він наспівував те щось, дуже повільне та довге, без чіткої мелодії, показувало, що це — учений музикант.
Джентльмен усе ще мугикав свої варіації на тему, крутячи нею, як коркотягом на столі, та так нікуди й не вкрутивши, коли надійшла Гаррієт. Він підвівся їй назустріч і скинув капелюха.
— Ви знову прийшли, сер! — затинаючись, мовила вона
— Мав таку сміливість, — відповів джентльмен. — Чи можу я просити вас уділити мені п’ять хвилин?
Завагавшись на мить, вона відчинила двері і впустила його до малесенької вітальні. Джентльмен сів, підсунув свого стільця до столу, за яким сіла вона, і голосом, що цілком одповідав його зовнішності, з урочою простотою сказав:
— Міс Гаррієт, це неправда, що ви горда. Минулого разу, коли я був у вас, ви сказали, що ви горда. Вибачте мені, але я дивився тоді на ваше обличчя, і воно перечило вашим словам. Я дивлюся на нього знову, — додав він, ніжно торкнувшись її руки, — і воно перечить їм ще більше.
Гаррієт, трохи збентежена та схвильована, не знаходила відповіді.
— Воно — свічадо правди, — сказав гість, — і доброти. Вибачте, — що я повірив йому і прийшов знову.
Тон, яким говорилися ці слова, цілковито позбавляв їх компліментарності. Він був такий невдавано щирий, відвертий і серйозний, що Гаррієт лише схилила голову, немов дякувала йому і за слова ці, й за щирість.
— Різниця в наших літах і відвертість моїх намірів, — промовив джентльмен, — дають мені право, сподіваюся, говорити те, що я думаю. А думаю я те, що кажу. Ось чому ви бачите мене тут удруге.
