Домбі і син - Чарльз Діккенс
Капітан стояв мов укопаний, позбувшись мови.
— Ідіть собі, — добродушно повторив управитель, підібравши поли фрака й розставивши ноги. — Ідіть собі, як людина розважлива, щоб ми не виставляли вас за двері чи вдавалися до будь-якого іншого насильства. Був би тут містер Домбі, то з ним, мабуть, ви б зазнали ще більшої ганьби, капітане. А я кажу тільки: ідіть собі!
Поклавши важезну руку собі на груди, щоб легше було звести дух, капітан оглянув містера Турбота з голови до п’ят і перебіг очима по кабінетику, немов не міг дійти тями, де він і в чийому товаристві.
— Ви підступний, капітане Катле, — провадив Турбот далі з невимушеністю та щирістю світської людини, котра надто добре знає світ, щоб перейматися кожним неподобством, яке її безпосередньо не стосується, — та не настільки, щоб вас не можна було викрити. І вас, і вашого відсутнього приятеля. Що ви зробили з вашим відсутнім приятелем? Га, капітане?
Капітан знову поклав руку на груди, знову глибоко вдихнув і сказав собі: «Тримайся!». Правда, пошепки.
— Обидва ви снуєте гарненькі маленькі змови, влаштовуєте гарненькі маленькі наради, призначаєте гарненькі маленькі побачення й приймаєте гарненьких маленьких одвідувачів, — га, капітане? — сказав Турбот, насупивши брови, але нітрохи не зменшивши блиску своїх зубів. — І після цього всього приходити сюди? Надто сміливий крок, капітане! Така необережність вам не до лиця. Вам — змовникам, затворникам і втікачам — слід краще на цьому знатись. Чи будете ласкаві піти звідси?
— Слухайте, хлопче, — ледве видихнув капітан здавленим і тремтячим голосом, і його важкий кулак якось дивно задвигтів, — я хотів би вам не одне слово сказати, та не знаю, куди вони заподілися. Мій юний друг, Уол-р, для мене потонув тільки вчора вночі, і я, як бачите, мало що тямлю. Але ми з вами ще зустрінемося, хлопче, — мовив капітан, підносячи вгору свого гачка, — якщо будем живі.
— Це аж ніяк не буде розважливо з вашого боку, приятелю, — з тією ж щирістю відповів управитель. — Будьте-бо певні, чесно застерігаю вас, що я вас викрию і виведу на чисту воду. Я зовсім не прагну бути добропоряднішим, ніж мої сусіди, любий капітане, але доки в мене вуха та очі, я не дозволю неславити і підривати добре ім’я цієї фірми чи будь-кого із співробітників цієї фірми. На все краще! — сказав містер Турбот, кивнувши головою.
Капітан Катл, пильно дивлячись на нього (містер Турбот не менш пильно дивився на капітана), вийшов з кімнати, а управитель так і лишився стояти врозкаряч коло каміна, такий же спокійний та погідний, наче на душі в нього було не більше плям, ніж на його білосніжній білизні та ніжній шкірі.
Проходячи через приймальню, капітан глянув на стіл, за яким, він знав, колись завжди сидів Уолтер, а зараз сидів інший юнак з обличчям майже таким же квітнучим та повним надії, як Уолтерове, — тоді, коли вони в маленькій вітальні випили передостанню пляшку старої мадери. Спогад цей благотворно подіяв на капітана — він дещо притупив його гнів і наповнив очі сльозами.
Повернувшись до дерев’яного мічмана, капітан сів у найтемнішому кутку крамниці. Обурення, хоч яке воно було велике, не могло змагатися з його горем. Гнів, здавалося, не лише ображав пам’ять про покійного, а й сам, перед лицем смерті, ник і відступав. Всі брехуни та злодії сього світу були нічим проти правди і щирості його померлого друга.
Єдине бачилось йому тоді цілком ясно, опріч утрати Уолтера: разом із хлопцем потонув для нього майже цілий світ. Якщо він і картав себе не раз, і то гостро, за потурання Уолтерові в його невинному обмані, то так само не раз поверталися його думки і до містера Турбота, котрого жодне море не викинуло б на берег, і до містера Домбі, котрий, як йому тепер бачилось, був не менш далекий від берега людськості; думав він і про «Втіху душі», з котрою віднині не повинен був зустрічатися, і про «Чарівну Піг»— оту доладно збиту баладу з міцного тикового дерева, що наскочила на скелю й розлетілася на звичайнісінькі римовані друзки. Капітан сидів у темній крамниці, думаючи про все це й цілковито забувши про завдану йому кривду, і так сумно дивився собі під ноги, наче там і справді пропливали розбиті уламки його думок.
Та при всьому цьому капітан не забув про потребу якнайпристойніш ушанувати пам’ять Уолтера. Підвівшися сам і піднявши Роба-Точильника (той у штучно створених сутінках міцно заснув), капітан розпустив вітрила і, з своїм помічником на п’ятах та з ключем од дверей у кишені, поплив до однієї з найближчих крамниць дешевого одягу, яких у східній частині Лондона більше ніж достатньо, де й купив з ходу два жалобні костюми: один, геть завузький, — для Роба, і другий, геть заширокий — для себе, Роб, крім того, дістав якогось капелюха, вартого всякого захоплення з огляду на його симетричність та корисність, а також дуже вдале поєднання матроської безкозирки з картузом вугляра; убір цей звичайно звався зюйдвесткою і був, у справі торгівлі корабельними інструментами, свого роду новацією. У строї ці, що, на думку продавця, були чудом крою, поясненним хіба що рідкісним збігом цілком випадкових обставин, а також фасону, небаченого за пам’яті найстаріших мешканців міста, капітан з Точильником відразу й повбиралися, вганяючи всіх, хто їх лицезрів, у стан зачудування.
У такому зміненому вигляді капітан прийняв містера Тутса.
— Я, хлопче, сам не свій, — сказав він, — і можу лише потвердити ту прикру новину. Скажіть молодій дамі, щоб вона обережно повідомила її своїй пані і щоб обидві вони більше про мене не згадували, — на це зверніть особливу увагу, — хоча я думатиму про них кожного разу, як ніч впаде ураганом і море котитиме гори, — пошукайте це в доктора Уотса, а знайдете — відзначте це місце.
Відклавши до більш слушної пори розгляд пропозиції містера Тутса щодо приятелювання, капітан з тим його і відпустив. Цього дня настрій капітанів настільки, правду кажучи, підупав, що він вирішив
