Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Джоан Роулінг

І раптом Гаррі дуже чітко побачив, сидячи тут під пекучим сонцем, як люди, що любили його, один по одному прикривали його собою: спочатку тато з мамою, тоді хрещений батько і нарешті Дамблдор; усі сповнені рішучості його вберегти; але тепер усе скінчилося. Він уже не дозволить, щоб хтось ставав між ним і Волдемортом; він повинен назавжди позбутися ілюзії, яку мав би втратити ще тоді, коли йому виповнився рік, - що батьківські руки захистять його від будь-якого лиха. Від цього жаху йому вже не прокинутись, ніхто вже не прошепоче в темряві заспокійливо, що насправді йому ніщо не загрожує, що все це тільки гра уяви; останній і найбільший його охоронець загинув, і Гаррі тепер такий самотній, як ще не був ніколи в житті.

Чоловічок у чорному нарешті перестав говорити і сів на своє місце. Гаррі чекав, що тепер підведеться хтось інший. Він сподівався чергових промов, можливо, від міністра, але ніхто так і не поворухнувся.

І раптом кілька людей зойкнуло. Яскраві, білі язики полум’я шугнули довкола покійного Дамблдора, навколо стола, на якому він лежав. Вони здіймалися вище й вище, закриваючи собою тіло. Білий дим завалував угору, набуваючи дивних обрисів: на одну запаморочливу мить Гаррі здалося, ніби він бачить фенікса, який радісно летить у небесну синь, та наступної миті вогонь ущух. Замість нього з’явилася біла мармурова гробниця; вона накрила і Дамблдора, і стіл, на якому він лежав.

Зірвалося ще кілька вражених зойків, коли в небо шугонула ціла злива стріл, але вони попадали далеко від усіх. Гаррі зрозумів, що це салютують кентаври: він бачив, як вони після цього розвернулися й зникли в прохолодній гущавині між дерев. Русалки теж помалу занурилися в зелену воду і зникли з очей.

Гаррі подивився на друзів. Рон замружився, наче його засліпило сонце. Герміона заливалася слізьми, а от Джіні вже не плакала. Вона подивилася Гаррі у вічі тим самим рішучим палаючим поглядом, що й того дня, коли пригорнулася до нього після виграшу квідичного Кубка за відсутності Гаррі, і він збагнув, що цієї миті вони чудово зрозуміли одне одного, і коли він їй скаже, що повинен щось зробити, вона не казатиме: «Будь обережний» чи «Не треба», а прийме його рішення як належне, бо нічого іншого від нього й не чекатиме. Тому він зібрав усю свою волю, щоб нарешті сказати те, що мусив їй сказати після того, як загинув Дамблдор.

- Джіні, послухай... - тихо промовив він, коли присутні почали вставати й гомоніти. - Я не можу продовжувати наші з тобою стосунки. Ми не повинні більше зустрічатися. Нам не можна бути разом.

Вона запитала з дивною кривою усмішкою:

- Для цього є, мабуть, якась ідіотська, але шляхетна причина?

- Це було як... як щось з геть іншого життя, ці кілька тижнів з тобою, - зізнався Гаррі. - Але я не можу... ми не можемо... мені багато чого треба зробити самому.

Вона не плакала, а просто дивилася на нього.

- Волдеморт атакує близьких людей своїх ворогів. Одного разу він уже використовував тебе як приманку - лише тому, що ти сестра мого найкращого друга. Подумай, що тобі загрожуватиме, якщо ми не розірвемо наших стосунків. Він про це знатиме, він про все довідається. І спробує мене здолати через тебе.

- А що, як мені на це начхати? - сердито запитала Джіні.

- Мені не начхати, - відповів Гаррі. - Подумай, як би я почувався, якби це був, скажімо, твій похорон... з моєї вини...

Вона відвернулася й глянула на озеро.

- Я ніколи від тебе не відмовлялася, - сказала вона. - Ніколи. Я завжди мала надію... Герміона мені казала жити своїм життям, можливо, зустрічатися з іншими хлопцями, поводитися з тобою розкутіше, бо я навіть розмовляти не могла, коли була в одному з тобою приміщенні, пам’ятаєш? І ще казала, що ти більше звертатимеш на мене уваги, якщо я стану... сама собою.

- Розумна дівка та Герміона, - спробував усміхнутися Гаррі. - Шкода, що я раніше цього не збагнув. Ми стільки часу були б разом... місяці... а то й роки...

- Але ж ти був такий заклопотаний рятуванням чаклунського світу, - засміялася Джіні. - Що ж... Не скажу, що я дуже здивована. Я знала, що врешті-решт так і буде. Я знала, що ти будеш щасливий тільки тоді, як полюватимеш на Волдеморта. Можливо, саме тому ти так мені й подобаєшся.

Гаррі не мав сили це слухати. І ще він думав, що не дотримається свого рішення, якщо й далі сидітиме біля неї. Він побачив, що Рон пригорнув Герміону і гладить їй волосся, а вона ридає в Рона на плечі, і сльози стікають з кінчика його власного довгого носа. Смутно махнувши рукою, Гаррі встав, відвернувся від Джіні й Дамблдорової гробниці і пішов уздовж берега. Рухатися було не так нестерпно, як сидіти: так само набагато краще буде якнайшвидше вирушити на пошуки горокраксів, щоб убити Волдеморта, ніж цього чекати...

- Гаррі!

Він озирнувся.

Берегом озера, накульгуючи й спираючись на ковіньку, до нього поспішав Руфус Скрімджер.

- Я сподівався з тобою поговорити... ти не проти, якщо я з тобою прогуляюся?

- Не проти, - байдуже озвався Гаррі й пішов далі.

- Гаррі, це така жахлива трагедія, - тихо сказав Скрімджер, - ти навіть не уявляєш, який я був приголомшений, коли про це почув. Дамблдор був дуже видатний чаклун. Ти знаєш, що в нас були деякі непорозуміння, але ніхто краще за мене не знає...

- Що вам потрібно? - рішуче урвав його Гаррі.

Скрімджера це явно роздратувало, але він швидко надав своєму обличчю виразу співчутливого розуміння.

- Я розумію, ти пригнічений, - сказав він. - Я знаю, що ти був з Дамблдором дуже близький. Мені навіть здається, що ти був його найулюбленішим за всі часи учнем. Узи, що вас пов’язували...

- Що вам потрібно? - повторив Гаррі й зупинився.

Скрімджер теж зупинився, сперся на ковіньку й проникливо глянув на Гаррі.

- Подейкують, що ти був з ним, коли він у ніч своєї смерті покидав школу.

- Хто подейкує? - спитав Гаррі.

- Хтось приголомшив смертежера на вежі вже після того, як Дамблдор помер. А ще там були дві мітли. Гаррі, в міністерстві вміють рахувати.

- Радий це чути, - сказав Гаррі. - Але де я був з Дамблдором і що ми з ним