Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Джоан Роулінг
- Я впевнена, що Дамблдор волів би, щоб школа працювала й далі, - заперечила професорка Спраут. - На мою думку, якщо сюди захоче приїхати хоч один-єдиний учень, то школа має залишатися відкритою навіть для нього.
- Але чи залишиться в нас після цього хоч єдиний учень? - засумнівався Слизоріг, витираючи спітнілого лоба шовковою хустинкою. - Батьки не захочуть відпускати дітей, і я б їх у цьому не винуватив. Хоч я особисто вважаю, що в Гоґвортсі перебувати не більш небезпечно, ніж будь-де, та навряд чи з цим погодяться матері. Вони бажатимуть, щоб їхні родини були разом, і це цілком природно.
- Я погоджуюся, - сказала професорка Макґонеґел. - Не можна сказати, що Дамблдор не передбачав ситуації, коли заняття в Гоґвортсі можуть бути скасовані. Коли знову було відкрито Таємну кімнату, він думав над тим, щоб закрити школу... а мушу сказати, що вбивство професора Дамблдора для мене значно страшніше, ніж перебування десь там, глибоко під замком, слизеринського монстра...
- Нам треба порадитися з опікунами, - запропонував писклявим голосочком професор Флитвік; на лобі в нього був великий синець, але, судячи з усього, він цілком одужав після того, як зомлів у Снейповім кабінеті. - Слід дотримуватися встановленого порядку. Таке рішення не можна приймати зопалу.
- Геґріде, ти щось нічого не кажеш, - звернулася до нього професорка Макґонеґел. - А як на твою думку - чи можна залишати Гоґвортс відкритим?
Геґрід, який під час їхньої розмови мовчки схлипував у свою плямисту хустинку-як-скатертинку, підняв набряклі червоні очі й прохрипів:
- Йой, та я не знаю, пані професорко... най то вирішують вихователі гуртожитків і директорка...
- Професор Дамблдор завжди цінував твою думку, - лагідно сказала Макґонеґел, - і я її ціную.
- Ну, я залишаюся, - сказав Геґрід, з очей якого й досі текли сльози, величезними краплями зрошуючи кошлату бороду. - Се мій дім, се був мій дім, відколи мені було тринадцять. І якщо будуть діточки, що схочуть, аби я їх учив, я се робитиму. Але... йой, я не знаю... Гоґвортс без Дамблдора...
Він зайшовся плачем і знову затулився хустинкою, а всі принишкли.
- Ну що ж, - сказала професорка Макґонеґел і виглянула з вікна на подвір’я, перевіряючи, чи не прибув міністр, - тоді я мушу погодитися з Філіусом, що найкраще буде порадитися з опікунами, які й вирішать остаточно.
Тепер щодо відправки учнів додому... є думка, що краще це зробити раніше, ніж пізніше. Якщо буде потрібно, ми домовимося, щоб «Гоґвортський експрес» прибув уже завтра...
- А як же похорон Дамблдора? - втрутився нарешті в розмову Гаррі.
- Ну... - затнулася професорка Макґонеґел, бо голос її затремтів, - я... я знаю, що Дамблдор хотів, щоб його поховали тут, у Гоґвортсі...
- Отже, так воно й буде? - сердито запитав Гаррі.
- Якщо в міністерстві вважатимуть, що так буде доречно, - пояснила професорка Макґонеґел. - Жоден інший директор чи директорка не були...
- Жоден інший директор чи директорка не зробили сій школі стілько всього файного, - прохрипів Геґрід.
- Гоґвортс має бути місцем останнього спочинку Дамблдора, - заявив професор Флитвік.
- Безперечно, - погодилася професорка Спраут.
- Але в такому разі, - сказав Гаррі, - ви не повинні відправляти учнів додому раніше, ніж відбудеться похорон. Вони ж захочуть з ним...
Останнє слово застрягло йому в горлі, але професорка Спраут договорила за нього.
- ...попрощатися.
- Добре сказано, - пискнув професор Флитвік. - Просто чудово сказано! Наші учні повинні віддати останню шану як годиться. А додому їх можна відправити й після цього.
- Підтримую, - сказала професорка Спраут.
- Я гадаю... що так... - досить нервово погодився Слизоріг, а Геґрід замість згоди просто заридав.
- Він уже прибув, - повідомила раптом професорка Макґонеґел, виглядаючи у вікно. - Міністр... і з ним, здається, ціла делегація...
- Пані професорко, можу я вийти? - відразу запитав Гаррі.
Він не мав ані найменшого бажання розмовляти з Руфусом Скрімджером.
- Можеш, - відповіла професорка Макґонеґел, - швиденько.
Вона підійшла до дверей і відчинила їх перед ним. Гаррі збіг по ґвинтових сходах, потім помчав безлюдним коридором; він залишив плаща-невидимку на астрономічній вежі, але це не мало значення. Ніхто в коридорах не бачив, як він біжить; не було навіть Філча, місіс Норіс чи Півза. Він не зустрів ані душі, поки не завернув у перехід, що вів до ґрифіндорської вітальні.
- Це правда? - прошепотіла Гладка Пані, коли він до неї підбіг. - Це таки правда? Дамблдор... загинув?
- Так, - відповів Гаррі.
Гладка Пані заголосила й відхилилася, пропускаючи його, навіть не питаючи пароль.
Як і передбачав Гаррі, вітальня була набита учнями. Усі принишкли, коли він проліз крізь отвір за портретом. Дін і Шеймус сиділи неподалік: це означало, що в спальні нікого не було, чи майже нікого. Нічого не кажучи, не дивлячись нікому у вічі, Гаррі пройшов усю вітальню й зайшов у двері до хлопчачих спалень.
Як він і сподівався, там на нього чекав Рон, що вдягнений сидів на ліжку з чотирма стовпчиками. Гаррі сів на своє, і якусь мить вони просто дивилися один на одного.
- Вони кажуть, що треба закривати школу, - повідомив Гаррі.
- Люпин припускав, що таке може бути, - відповів Рон. Запала тиша.
- І що? - ледь чутно запитав Рон, ніби боявся, що їх підслухають меблі. - Чи ви знайшли його? Здобули? Той... горокракс?
Гаррі заперечно похитав головою. Усе, що відбувалося коло того чорного озера, тепер здавалося якимось давнім жахіттям; невже це справді сталося всього кілька годин тому?
- Ви його не здобули? - пригнічено перепитав Рон. - Його там не було?
- Ні, - відповів Гаррі. - Хтось його вже забрав і залишив там підробку.
- Уже забрав?..
Не кажучи ні слова, Гаррі вийняв з кишені фальшивий медальйон, розкрив його й передав Ронові. Подробиці можна буде розповісти пізніше... сьогодні це не має значення... ніщо не має значення, окрім кінця, кінця їхньої намарної пригоди, кінця Дамблдорового життя...
- Р.А.Б., - прошепотів Рон, - а хто ж це такий?
- Не знаю, - знизав плечима Гаррі і, не роздягаючись, ліг на ліжко, байдуже дивлячись угору. Його зовсім не цікавило, хто такий той Р.А.Б. Він
